Судний день - Ярослав Іванович Ярош

Надворі була вже ніч. Очі не звикли до темряви, тому ротмістр, тільки вийшовши з намету, відразу заліз у калабаню.

– Прокляття. Коня! – гукнув невідомо кому.

Далеко їхати не довелося – всього кільканадцять кроків. Воронович чув, як болото чвакає під копитами коня, вимішується, наче тісто, і задоволено всміхнувся про себе.

На одному з країв широкого табору горіло багаття. У його світлі сновигали тіні людей, поруч стояла чи то криниця-журавель, чи то шибениця; чорною стіною виднівся ліс недалеко. Сутінки навколо багаття здавалися ще густішими. Смерділо димом, якийсь моторошний стогін чувся навкруги.

– І що, допитали гайдамаку? – запитав Воронович у одного зі шляхтичів, які вешталися тут. До них підійшли та під’їхали й інші шляхтичі, що за Вороновичем покинули бенкет.

– Допитали, вашмосць. Мовчить, клятий.

– Сюди його.

За хвилю притягли ледь живого чоловіка. Він був побитий, аж спухлий; кров була на одязі, на бороді, на волоссі. Лише по залишках ряси можна було впізнати в ньому священика. Це був той самий панотець із Пекарів. Превелебний отець домігся скасувати кару на місці, а продовжити тортури. Клятий піп таки мусив зламатися.

Їх з Вороновичем погляди зустрілися.

– Ні, такого не зламаєш. Його можна тільки стратити, – мовив Воронович. – Повісити. Я не думаю, щоб він скористався останньою можливістю.

Помітно було, як вогник загорівся у очах священика.

– Якою можливістю? – запитав з надією, ледь можучи ворушити побитими губами. Але враз вогник в очах згас. – Хочете, щоб я продав свою віру? Ніколи!

Воронович кивнув: священика потягли до високої «фігури». Це була-таки шибениця, а не журавель.

Тіло священика ще раз прошила конвульсія – і воно спокійно повисло. Після того, як шляхтичі додивилися цю сцену, збоку почувся моторошний крик. Там також горіло багаття і туди стягували тих, кого підозрювали в причетності до гайдамаччини. Їх карали дуже просто – «перехрещували». Першим був молодий хлопець, і саме його крики почули присутні. Йому спочатку відрубали катівською сокирою ліву руку, а коли він аж завив від болю, на колодку поставили ще й праву ногу. І знову піднялася в повітря катівська сокира: один мах – і знову кров ллється на колодку, тільки цього разу не чути криків – хлопець зомлів, не витримавши такого болю.

А далі горіло ще одне багаття. Там висверлювали очі перебендям-бандуристам, які жебракуючи ходили від села до села і яких пани вважали гайдамацькими шпигунами. І таких багать по табору було десятки. Всюди чулися крики, плач, стогони й прокльони. Чорними тінями привидів по табору сновигали жовніри, а посередині всього був ротмістр Воронович. Він сидів на чорному жеребці, що перебирав копитами і форкав, збуджуючись від крові. Багаття, що горіло недалеко, кидало криваве світло на обличчя цього чоловіка, і в цьому багряному світлі він здавався ще страшнішим.

Один зі шляхтичів скинув шапку і пригладив волосся, що стало дибки.

– Я ще такого не бачив. Збожеволіти можна.

– А ти звикай, – підбадьорив його більш досвідчений товариш. – Війна йде, ще й не таке доведеться бачити й робити.

Переконавшись, що все гаразд, Воронович з товариством повернувся до намету, щоби продовжити бенкет. Пани встигли протверезіти і з новим завзяттям налягли на вино.

До Вороновича, який уже всівся на своє місце за столом та взяв у руки улюблену чашу, підійшов чоловік, закутаний у чорний плащ та в каптурі.

– Ну, що скажеш? – запитав Воронович, нахилившись.

– Знаєш, ваць пане, ігумена мотронинського?

– Мельхіседека? Ну і що?

– Його помічник скоро буде тут, можу допомогти пану взяти його у руки.

– Справді? Я тебе слухаю.

– Чернець їде з Варшави, вже проминув Білу Церкву і скоро буде в Жаботині.

Воронович задумався.

Обоє подорожніх ледве тягли свої величезні, обмоклі, порвані чоботи по густому болоті. Навкруги стало темно. Голі дерева кидали потворні тіні на землю. Було холодно, мокро, моторошно.

Один з подорожніх – старий і сліпий перебендя-бандурист, що мав за спиною бандуру й просту полотняну торбу. Його супутником було хлоп’я років восьми – дід тримався за його худеньке плече, щоб не збитися з дороги.

Хлопчина уже геть втомився. Йому ледве вдавалося витягати важезні чоботи, у кілька разів більші за ноги, з болота й робити наступний крок. А ще як страшно стало навкруги… Проводити ніч у весняному лісі було б моторошно навіть дорослому чоловікові.

Хлоп’яті усюди привиджувалися дивні лісові істоти, які, перезимувавши у своїх норах, тепер повилазили, бродять по лісу і страшать людей. Ось ніби лісовик, а там, далі, мавка сховалася у кущах. Ось мара їм перейшла дорогу, чугайстер скаче по чорному, мокрому гіллі дерев. Потерчата та блуд перешіптувалися, показуючи пальцями на подорожніх; упирі, чорти, усі, про кого розповідав дід, тепер зібралися тут, ходять навколо них, кружляють, чекають слушної нагоди, щоб напасти.

Хлопець притулився ближче до