Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Зілов з більшовиків-комітетчиків знав тільки одного. Замість Шумейка він був тепер зв'язаний з електромонтером Марченком. Підпілля вимагало суворої конспірації. І от — проклята варта та контррозвідка знали всіх. Ось, з її рук, перед Зіловим лежав повний список його старших товаришів — керівників підготовки до повстання. Дев'ятнадцять! Це після того, як десятки наложили головами весною, десятки поїхали до концтаборів після страйку! Зілов ніколи не сподіваної, що організацій така вже велика знов. Зараз її мали ліквідувати. Вісімнадцятим у списку був і сам Зілов. Комітетом він ще не був прийнятий до партії. Але контррозвідка його вже прийняла…
Роздумувати не було часу. Стах і Золотар побігли по квартирах всіх за списком вряд. Піркес побіг попередити інших — не більшовиків. Зілов метнувся до Марченка.
Марченка на роботі не було. Дома теж. «Він поїхав щойно до Вінниці», — сказала дружина. Зілов прибіг на вокзал: пасажирський відійшов десять хвилин тому. Зілов вчепився на якийсь паровоз, що з Товарної йшов резервом по київській колії. В Гнівані він наздогнав пасажирський. В пасажирському Марченка не було: він поїхав якимсь товарним. Пасажирський привіз Зілова до Вінниці. Зілов вибіг з вокзалу і став серед вулиці. Куди йти? Де підпільний з'їзд? Де знайти хоч би одного товариша-більшовика? Як попередити? Австрійський жандарм вже стежив підозрілим оком за чудним робітником — в засмальцьованій тужурці, без шапки, з розпатланим волоссям, посеред вулиці.
Але гинути доводилось все одно. Зілов підійшов просто до якогось слюсаря, що з водогінними кранами під пахвою переходив у цей час вулицю.
— Товаришу! — сказав Зілов. — Вір мені. Нещастя! Зараз десь тут німці та варта мають захопити підпільну більшовицьку нараду. Скажи, де хоч один більшовик? Треба попередити!..
Але австрійський жандарм вже стояв за їх спиною. Боязко озираючись, слюсар з водогінними кранами під пахвою відійшов геть. Дійшовши до тротуару, він кинувся бігти в провулок. Побіг попередити? Знає когось? Чи, може, просто злякався?..
Жандарм штовхнув Зілова, Зілов висмикнув рукав і пішов просто в напрямку до міста, просто вулицею, між трамвайними коліями. Трамваї бігли туди, бігли назустріч. Зілов ішов між коліями, між вагонами, він забув, що був ще на світі тротуар. Де, де, де міг бути у незнайомому місті невідомий більшовик?
І от біля самого мосту з Замостя до міста він спинився і тихо відійшов набік геть. Він зійшов на тротуар і став, зіпершися на афішну тумбу. Натовп на тротуарах зростав і повільно посувався назустріч…
Через міст ішла процесія. Тісне каре австрійських солдатів з гвинтівками на руку. В цьому каре друге — вартові з гвинтівками на руку. В другому третє — гайдамаки з голими шаблями. В третьому каре було ще й четверте — плече до плеча якісь цивільні з кепками на очі, з револьверами на рівні очей. Сот п'ять австрійців, вартових і агентів! А всередині чотирьох каре — кілька десятків різної зовнішності людей. Марченко крокував у четвертому ряді…
Підпільна більшовицька нарада була арештована вся…
Зілов насилу відірвав плечі від тумби й пішов навмання. Потім він звернув у завулок. Потім він перейшов через базар. У рундуку він купив розсипних цигарок «Ада». Хлопці-папіросники гукали: «Папиросы «Ада», «Ада»! Закурить их нада, нада!» Зілов вийшов через передмістя у поле і звернув проти сонця на захід. Вечоріло.
Без шапки, з десятьма цигарками «Ада» в кишені, Зілов пішов у ліси…
Це було вже два тижні тому…
Зілов ішов навпростець, обминаючи вибалок, де вночі натрапив на повішених. Вибалок був при дорозі — очевидно, проїздила австрійська карна частина. Зілов зійшов на пагорб, у саму гущавину лісу. За півгодини ходу крізь густизну дубиння та грабиняка блиснуло назустріч просвітами великої галявини. Сонце підбилося вже ген понад ліс. Зілов глянув пильно окіл галявини і тоді вийшов сам.
В центрі галявини — так, що звідти добре було видно підступи з усіх боків, — горіло велике багаття. На двох підпірках лежали шомполи, і з них звисав великий і лискучий жерстяний чайник. Четверо сиділи й лежали довкола. Це й були партизани Степана Юринчука.
Зілов у загоні був п'ятий. Сам Степан — шостий. Зараз Юринчука на галявині не було: він ходив раз у раз на село, додому, гуртував фронтовиків і бідняцьких синів — партизанські резерви.
На час Степанової відсутності отамана заступав другий фронтовик — тихий і лагідний Костя, без двох пальців на ліній руці і без правого вуха. Їх ще на фронті відрубав німецький улан. Костя завжди посміхався ніжними блакитними очима і соромливо посіпував верхньою губою. Був Костя по місцевий — латиш. Загорнувшись у шинель без хлястика, притиснувши гвинтівку до грудей, Костя лежав горілиць і замріяно споглядав прозорі перисті хмари високо угорі.
Поруч з Костею, у ватяній тужурці й ватяній папасі, сидів Ян — австрієць з військовополонених. Він утік, у ліси, коли команди військовополонених австрійців почали перекидати на італійський фронт. На фотографії, яку Ян зберігав за підкладкою папахи, він був у глаже з чорним метеликом і в тірольці з чорним широким шнурком, обличчя виголене чисто і акуратно. Зараз на підборідді в нього кучерявилася тритижнева борідка. Він сидів понуро і колупав ножиком з-під нігтів.
Третій бук зодягнутий у синій жупан і офіцерську папаху. Це був збіглий гетьманський сердюк, колишній синьожупанник з полонених[424]. Вахромей Кияш. Чотири гранати теліпалися на
