Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Це був не спів, а плач. Голосний лемент — з слізьми і риданням — на весь ліс, на весь світ.

Люди йшли понуро. Костя співав ридма, потім схлипнув і урвав. Довге волосся звисло йому на лице — він похилив голову на груди. Шапку він так і ніс у руці.

Раптом Іванко знову сів.

Всі кинулися з окопу в ліс.

Далеко на дорозі з'явилася біда. Вона швидко котила назустріч. Партизани принишкли. Біда проминула їх за двадцять кроків по дорозі. В біді сиділо двоє старих євреїв в лапсердаках і сірих парусових плащах. Ряба шкапинка трусила бідою по вибоях. Біда проїхала, хлопці звелися і знову пішли.

Враз позаду гучно розлігся рушничний випал. Всі спинилися й кинулися назад. Позаду ж ішов на варті Кияш.

Кроків двісті позаду хлопці побачили таке. Біда стояла серед шляху і коло неї обидва євреї з руками, тремтливо зведеними догори. Шкапа понуро спустила голову між ноги і щипала отавку. Кияш з гвинтівкою під пахвою діловито нишпорив у біді.

— Кияшко! — гукнув Зілов. — Кияшко! Що ти робиш?

Він вирвався наперед і підбіг до групи перший. Інші бігли позаду, за ним. Червоне Кияшкове обличчя зиркнуло з-за біди — веселе й ошкірене. Євреї затремтіли і звели руки ще вище — назустріч Зілову. Кияш кінцем шаблі колупав замок у чемодані.

Щось холодне вдарило Зілову просто в груди і пішло жаром в обличчя й по спині. Зараз мало щось трапитися жахне й непоправне. Просто на бігу він скинув гвинтівку до плеча і, майже не примірившися, вистрелив.

Кияш змахнув руками, немов здивовано глянув довкола, і звалився навзнак. Офіцерська папаха відкотилася у рівчак, Зілов став.

Луна пострілу покотилася лісом униз, і раптом повернулася знову назад, і тоді вдруге пішла вниз, і затихла в долині. Земля хиталася в Зілова під ногами, пливла, мов крига повесні, вигиналася і коливалася. Ліс пішов колом — і справа і зліва, — а був насправді тільки зліва. Туман напливав на очі. Ще ніколи не вбивав Зілов людини.

— Правильно! — прозвучав голос Кості поруч, але немов десь далеко, аж по той бік світу. — Это правильно.

Туман порідшав, і Зілов вже побачив, як Костя схилився, підняв Кияшеву гвинтівку і простяг її діду Микифору. Бомби він відв'язав від пояса і перечепив собі.

Як завжди, Золотар прийшов перший.

Навіть самого Стаха ще не було. Стах шабашив о п'ятій і, очевидно, заскочив до контори: була субота і сподівалися на виплату. Золотар зайшов у садок.

— Дядю! — гукнув він у подвір'ячко. — Пане механік! Можна, я собі пару яблучок вирву?

Старий машиніст-інвалід Кульчицький, Стахів та Броньчин батько, висунувся з повітки, На обличчі в нього була дротяна сітка, голова й плечі замотані ганчір'ям. Зеленою гілочкою в правій руці він помахував навкруги. В лівій руці курився гніт. Старий саме брав осінній, гречаний мед. Стільники лежали гіркою серед двору. Два десятки вуликів усіх систем — від простої довбанки під стрішкою аж до берлепша й дзержона — вишикувалися рядками між кущів аґрусу та порічок під яблуньками й абрикосами.

— А, можна, можна, милості просю, голубок! — Старий закивав головою. — Наїдайся собі на здоров'ячко! — Він обережно знімав бджіл з пальців і пускав їх летіти. — Тільки ж гляди, щоб з двору не виносив! Хоч одне візьмеш у кишеню — дожену і наб'ю… Тю, дурна! — Він співчутливо похитав головою, знімаючи бджілку, що вжалила його в руку. — Я ж тобі зла, божа твар, не бажаю. Ай-яй-яй…

Старий підійшов до штахета, що відділяв палісадник від подвір'я, і вказав зеленою гілочкою:

— От тамечки рви, голубок. Циганку можеш, золоту ранету або ж антонівку. Тимофія теж. Мордочок скільки хоч. Фунтовку вирви одну. Або гіркий запах… Маргарита ось та сонця тільки не займай, голубок! Вони лічені. Маргарита сімнадцять, японського сонця три. — Старий зітхнув і похитав головою. — Така вже біда! Третій рік сонечко родить, а ніяк скоштувати не дадуть: не виспіє ще, а вже обносять. Мені б тільки встановити, яке воно на смак, а там… — Він махнув рукою. Потім таємниче нахилився до Золотаря через плече. — Я вже до неї, до яблуньки то їсть, таїнствений сигнал приладнав. Як секрет…

Старий переступив штахет і підійшов до молоденької яблуньки з трьома великими вогнисто-жовтими плодами. Він простяг руку і тихо торкнувся гілля.

Тої ж секунди оглушливий дзвін вибухнув з усіх боків. Калатало десь у хаті, деренчало під повіткою, дзвонило в кузні, і захлиналася сирена у собачій буді. Гримлячи цепом, з лютим гавкотом з буди вискочив Полкан, з кузні, розмахуючи молотком, виплигнув десятилітній Юрек, на ґанок вибігла сама пані Варвара, Стахова та Броньчина мачуха, з квартою паруючого окропу в руках. Все обійстя знято на сполох. За парканом у сусіди Кроса надривався Полканів брат Карачун. Собачий гавкіт, куряче кудкудакання, індичий блевкіт покотилися від двору до двору вздовж вулички, на обидва боки, на ціле передмістя Кавказ.

— Хе-хе-хе! — старий машиніст задоволено потирав покусані руки. — Відміняється! — замахав він гілкою до пані Варвари. — Маневри! Ученіє…

Полкан негайно ж поліз у будку назад, Юрек зник у кузні, пані Варвара, кленучи свою долю, повернулася на кухню.

— Як бачиш, голубок! Вночі й не підходь! Іди собі краще аж у той куток — циганка там або ж ранет… — помахуючи гілкою, старий пошкандибав до повітки. На