Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

Марина запитливо глянула на отамана (і запитливо, і з надією, що враз ожила у її світлих очах, що аж засяяли).

— Як — діємо?

— А такечки, як я оце й задумав...

— Ей, отамане, пане Івашку, — у кілька горлянок загукали внизу. — Годі тобі длятися — віддавай нам Маринку з ворьонком, а сам іди куди хош! Хоч і в Персію, якщо ти туди зібрався. Але спершу поторгуємось: ти нам воровку, а ми тобі волю... Га??? А хош — до нас переходь. На службу до царя-батюшки.

— Якщо й перейду коли на службу до царя, то хіба що до небесного, — сказав отаман і як вирок виніс. Кому? Вочевидь, собі...

І ще гукнув воріженькам своїм унизу:

— Ей, ви?!. Поки я тут, у цьому світі, я, отаман Іван Заруцький, буду тут і воювати. А там, як казав сліпий, — побачимо! І ви маєте присягнути цариці московській Марині Юріївні та її сину царевичу Івану Дмитровичу. Не зробите цього — пеняйте на себе!!.

До Марини повернувся:

— Відійди, царице, від краю стіни. Те, що ти задумала, — ще рано вершити. Щe не все втрачено, моя любове. Та й рано нам іти на службу до якогось там царя, як у нас, — кивнув на Марининого сина, — свій цар росте... Бережімо його. А поки що — гайда збиратися!

Марина й не ворухнулась. Лише запитала:

— Куди збиратися? На Москву, в нас немає війська достатнього. Всі проти нас. Тож збиратися можемо хіба що на той світ.

— Кажу, не спіши поперед батька в пекло. Ще встигнемо туди. Будемо прориватися. Із цього кремля на волю, у степи за Волгу. Там ногайці мають до нас приєднатися — от тобі для початку й буде військо. У мене міцна домовленість з їхнім ханом, який зветься беєм — Іштереком його звати. Надійний татарин. І сила у нього є. Для початку нам її ви­стачить, а там і Русь підніметься, — і додав, загадково по­сміхаючись: — Є в мене одна задумка, як з кремля вирватися. Вони, — кивнув униз, на нападників, — думають, що зело вумні. Може, й такечки. Але ж і я не ликом шитий. Удасться моя задумка, вирвемося на волю, у степи заволзькі — погуляємо. Ой, погуляємо! Аби лишень ногайці не передумали та не зрадили бува нас.

І — як у воду подивився. Зрадили його ногайці, і про це він дізнається через кілька день. А поки що він готував прорив на найближчу ніч, діючи за принципом: або пан, або пропав. Сміливість міста бере.

Зовні здавався незворушливим, дещо навіть лінькувато-сонним (хоча голова його у ті дні аж розколювалася від думок), а коли надто козаки йому набридали запитаннями на зразок «Як нам тепер діяти, пане отамане?», у відповідь ледь чи не насмішкувато намугикував:

Історія зберегла лише скупі дані: в ніч на 12 травня 1614 року, як ночами на Нижньому Поволжі вже співали солов’ї (залящали вони і в самому кремлі Астрахані), Іван Заруцький, захопивши з собою Марину Мнішек із сином та її почет (власне, те, що від нього на той час залишилося, хоч вона й називала його своїм двором), а ще прихопивши для повної гарантії «аманатів», сиріч заручників (це й була задумка отамана, астраханці відмовилися стріляти по «аманатах» — свої ж бо люди), вирвався з Астрахані і, як би ми сьогодні сказали, пішов на оперативний простір.

Пішов і був такий — як у воду впав зі своїми козаками, царицею Мариною та її двором, з усім людом, який до нього пристав...

Ще збереглися скупі дані.

Стрілецький голова Василій Хохлов не став переслідувати загін Заруцького — марудно та й небезпечно. Можна ще й голови позбутися (а вона і в стрілецького голови одна-єдина), тож поспішно зайшов — як ускочив — до Астрахані. Благо з відходом Заруцького місто було вільним і не було аніякої мороки його зайняти.

Увійшовши до Астрахані, Хохлов вдав, що він взяв її приступом, і відразу ж послав цареві в Москву (поминувши свого старшого, боярина Одоєвського, за що той на нього був зело сердитий) побідну реляцію: «Астрахань государю челом бьет».

Така вість цареві страшенно сподобалась, і його величність щедро за неї нагородив: «И государь Василья Хохлова за его астраханскую службу пожаловал шубу отлас золотной на соболех, да придачи в четверть пятьдесят рублев».

А тим часом козацький отаман Іван Заруцький швидким маршем вирушив угору понад Волгою, як казали, у бік Московського царства і невдовзі став табором «на ногайському боці».

У ті часи ногайцями називали нащадків різних монголь­ських і тюркських племен, які входили колись до складу улусу золотоординського хана Ногая (звідси і самоназва), що змішалися з тюркомовними половцями і прийняли їхню мову.

Ногайська орда — феодальне утворення, що виникло в кінці XIV ст. внаслідок розпаду Золотої Орди з центром у м. Сарайчику (Сарайджук) у пониззі річки Яїк (туди й прямував Іван Заруцький), займала територію від Південного Прикаспія до Приуралля, Тури й Ками. І від Волги до Іртиша. У середині XVI ст. вона розпадеться на Велику Ногайську орду (на схід від Волги), що буде підкорена Росією, та Алтиульську і Малу Ногайську орди, що пізніше перекочує в південноукраїнські степи, де у свою чергу розпадеться на ряд ще дрібніших орд і спершу перейде під протекторат Росії, а