Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

І, як скаже історик, кінець Івана Заруцького (а він таки навідріз відмовився видати Марину Мнішек із сином і таким робом купити собі життя) був наперед уже визначений... В Астраханському кремлі (хоч він і мав гармати на фортечних стінах) їх обіклали, як звіра в його ж лігві.

— Здавайся, вор, — кричали знизу нападники. — Виводь воровку з ворьонком, інакше тобі не буде пощади!

Отаман Заруцький, слухаючи ті погрози, стояв на міському мурі, смоктав вишневу свою люлечку, як то її звик завжди смоктати, і думав, що пощади йому й справді не буде...

Почулася чиясь тиха хода — наче хтось не йшов, а летів над фортечним муром, ледь-ледь його торкаючись.

Отаман оглянувся.

Муром ішла Марина Юріївна. Була у своєму улюбленому похідному гусарському костюмі, що його зодягала або лише в урочистих випадках (а нині ніякої урочистості навіть на обрії не передбачалося), або під час біди.

Цього разу вона вбралася в чоловічий військовий костюм, вочевидь, по причині біди.

За руку Марина Юріївна тримала свого синка, царевича Іванка, хлопчика неповних чотирьох рочків. Він теж був вбраний у гусарський костюм. Власне, костюмчик — по його зросту й комплекції пошитий на замовлення цариці.

Царевич тихо плакав — його плач, наче якийсь шелест дивного птаха, і почув отаман.

Озирнувшись, Іван Микитович якусь мить милувався царицею на оборонній стіні Астраханського кремля.

— Яка ж ти гарна, ваша величносте, — сказав, випускаючи хмарку диму з люлечки. — Я ніколи не перестану тобою милуватися, Маринко моя люба.

— І ти мені, отамане, люб, — сказала вона, міцно тримаючи за руку сина. — Тільки що тепер... Нікому не потрібне наше кохання на цій землі...

І раптом швидко запитала (в очах її ясних і таких отаману рідних, коли запитувала, бриніли крихітні сльозинки, а в них спалахували сонячні іскорки):

— Як ти гадаєш, Іванку, на небесах можна кохатися?

Отаман подумав і відповів твердо:

— Можна. Але чого спішити, як у нас на Україні кажуть, поперед батька в пекло? Та й небесі од нас ніде не дінуться. Встигнемо й тамечки побувати — смертна людина ж бо. Скільки не живи, а помирати все ’дно колись доведеться. Кому раніше, кому пізніше, а всі там будемо. Хто на небесах у раю, а хто і в пеклі. Кожному, як кажуть, по заслугах його. А поки маємо змогу, треба жити й любитися тут, на землі. Для того й земелька людям дадена — щоби жити на ній, не тужити. По можливості.

— Поки маємо змогу, — луною відгукнулася Марина. — Але ж ми вже не маємо такої змоги.

Кивнула на вируюче море астраханців під мурами кремля.

— Ти чуєш, що вони кричать?

— Не глухий. Та й горлянки вони деруть так, що й глухий почує.

— І це ж ще не всі, хто бажає нашої загибелі. До них на підпомогу спішать царські воєводи зі стрільцями — на конях і піші.

— Спішать, — погодився отаман і пахнув димком. Був він на диво спокійний, наче вже прийняв якесь важливе рішення і тепер твердо його дотримується, не бажаючи від нього ані на крок відступати — що б там не було.

Атакуючий люд безладним тлумом раз по раз кидався на штурм кремля, із фортечних мурів по нападниках стріляли козаки — як вони казали, пуляли, — і тоді людський тлум на якийсь час відкочувався на безпечну віддаль, залишаючи там і там убитих і конаючих.

Повсюди здіймалися дими, у відповідь нападники лупили по козаках на мурах з рушниць та пищалей, пускали й стріли.

Мури були високі, стрімкі, і там, унизу, тіла убитих і поранених здавалися якимись нереальними, наче іграшковими, і все від того теж здавалося ніби ненасправжку... Так, розважаються молодці, не знаючи, де дівати силоньку. Ніби там, внизу, чинилося якесь безневинне лицедійство.

— Вони не пощадять нас, як увірвуться в кремль, — зі­тхнула Марина, пригортаючи до себе сина.

— Не пощадять, — погодився отаман і знову знічев’я пахнув димком люльки.

— Звідси до них, до землі, я хотіла сказати, мовби далеко.

— Так, далеко, — погодився отаман, думаючи про щось своє.

— Якщо стрибнути зі стіни униз, то все тоді скінчиться? Для нас? — запитала, ще міцніше притискаючи до себе малого свого гусарика.

— Атож. Скінчиться. Хоча б для нас, — погодився отаман і знову пахнув голубим димком, таким мирним і по-домашньому затишним.

— А падаючи вниз, — доскіпувалася Марина, — ми полетимо... вгору? На небесі? — з надією запитала, роблячи останній крок до зубчастого краю стіни.

— Униз, коли звідси шугонути, так точно полетимо — каменюками, — підтвердив отаман і додав по хвилі замислено: — А ось чи полетимо ще й на небесі, якщо здуру зі стіни шибанути, — не відаю. Ще не доводилось туди літати. Хоча... й доведеться. Мо’ й невзабарі, — ще подумав і вже впевнено додав: — Мабуть, що такечки, цур йому пек! Полетимо, Маринко, на небесі, як вріжемося зі стіни у землю. Якщо й не ми самі, то душі наші вже точно!

— Коли це так, то я й смерті не боялася б, Іванку.

— А ти й не бійся, Маринко. Як у нас, на Україні, кажуть: двом смертям не бувати, а одної не минувати.

Докурив і другу люлечку і мав такий вигляд, ніби він на щось нарешті зважився. Стукнув люлькою об край стіни, витрушуючи з неї попіл, і сказав, як підсумував:

—