Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
Сьогодні про таких кажуть: опозиція. Або — озброєна опозиція до правлячого режиму. (До них, тодішніх опозиціонерів, зі зброєю приставали і таті, розбійники, різні, як би ми сказали, кримінальні елементи — їх тоді звали «шішами».)
Загін отамана Заруцького і складався з таких козаків. Навзагал вони звалися донським, і це відповідало істині, але в масі своїй то були в основному гулящі козаки, які не мали постійної служби та роботи (а часом і свого коня), а перебували «гульнею», тимчасовими роботами на промислах, а хто й ходив «иные земли промышляти». Вони легко приставали до того чи того отамана (часом теж «гулящого», розбійницького), якщо він обіцяв їх повести добувати «зіпунішки». Такі «вори», будучи вільними і незалежними, як дикі коні, які не знали вузди, не визнавали над собою нічиєї влади, а тим більше царської, постійно бунтували проти Москви та проти її посягань на їхню волю й охоче приставали до будь-кого, хто обіцяв їх повести бити царських воєвод. (Такі й складали основну масу повстанських військ Болотникова, Разіна, Пугачова.) Вони визнавали над собою лише владу своїх отаманів, що їх самі й обирали — «викрикували» на своєму козацькому Колі.
Були вони досвідченими кінними воїнами, по-своєму відважними, і могли терпіти будь-які злигодні, вперто йдучи до перемоги. Одне слово, були відчайдухами і лізли чи не в саме пекло, не боялися ні чорта, ні Бога, ні царських воєвод, ні чиїхось там ханів, і в той же час, якщо їх бувало заганяли в глухий кут царські воєводи, могли й перебігти на їхній бік, б’ючи чолом цареві та присягаючись йому віднині вірно служити. Отаманів своїх вони тоді в’язали і видавали царським воєводам — в обмін на збереження їм життя. Цe такі воруваті козаки та їхні отамани зраджували Болотникова, Разіна, Пугачова, в’язали їх, видавали владі, купуючи таким чинам собі «живот».
Цього не врахував отаман Заруцький, коли набрав до свого загону гулящих та воровських козаків. Як свого часу Болотникова, а пізніше Разіна та Пугачова, ці гулящі воровські козаки зрадять і його, і він поплатиться не лише волею, а й самим життям.
Але тоді він ще вірив козакам, які хоч і звалися воровськими та гулящими, але ж носили горде ймення — донські!
Іван Заруцький, гублячи своє життя (але сам того ще не усвідомлюючи), рятуючи Марину Мнішек із маленьким сином від царських воєвод, надто квапився до Астрахані, останнього свого прихистку в Московському царстві-государстві. Квапився, намагаючись хоч на день відірватися від переслідувачів, тому не мав часу навіть для того, аби по-християнському поховати померлих в дорозі од ран козаків. Квапився, сподіваючись (і не без підстав), що вісті про тодішню веремію — політичні переміни в Московії, як і слід чекати, до Астрахані ще не дійшли — на таку далеку околицю Московського царства вони доходять із значним запізненням. Що і як змінилося на той час у Москві, астраханці ще напевне ж не відають. Навіть і того не знають, що Москва вже має нового царя. А воєводою в Астрахані сидів окольничий князь Іван Хворостинін, посаджений туди ще першим царем Дмитрієм, — на нього й покладав свої сподіванки Заруцький. Щоправда, це ще не означало, що астраханці все ще живуть під присягаю «царю Дмитрію». А з ними і ногаї, які теж не так давно давали «шертву», присягу, саме царю Дмитрію. І все ж на них і покладав свої останні надії отаман Заруцький: присягали Дмитрію Івановичу, присягнуть і царевичу Івану Дмитровичу та його матері — російській цариці Марині. До всього ж Заруцький вперто переконував чи не кожного встрічного, що цар Дмитрій, проти якого в Москві зрадники бояри на чолі з Шуйським підняли бунт, насправді живий (і, здається, багатьох таки в цьому переконав). Він, мовляв, перебуває зараз у Персії, де збирає вірних людей та всіх охочих погулять — для походу на Москву...
Правда, глава Великих ногаїв бей Іштерек був певний, що сам Заруцький і є «цар Дмитрій» — так його переконали, і наївний татарин ту ясу сприйняв на віру, що теж було Заруцькому на руку. Це пришвидшить збирання військової сили в Астрахані та в заволзьких степах для походу на Москву. Чим і буде Заруцький зайнятий у зиму 1613—1614 pp. І в тім збиранні, казали, козацький отаман «не зупинявся ні перед якими способами», аби лишень зібрати побільше різноплемінного люду, слов’янського й тюркського, для задуманого походу, аби нарешті посадити Марину Юріївну з сином на царський престол. А самому стати біля них одесную. Отаман усе ще вірив, а тверезий же був і розсудливий, якого неможливо було провести на полові, що такий похід можливий і Марина посяде трон, а він біля неї стане головним воєводою царства.
Потрібна була спілка з ногаями. (Тоді навіть існувала божевільна пропозиція, невідомо ким висунута: для зміцнення спілки з войовничими ногаями влаштувати шлюб цариці Марини Мнішек з одним кековатом, главою кочових ногайських улусів, — дурниця, звісно! Ні на який копил не лізе, але хай потеревенять, язики почешуть!..)
Збираючи сили і в першу чергу покладаючись на ногаїв, Заруцький та Марина Мнішек водночас відправили з посланником Іваном Хохловим грамоти до перського шаха Аббаса: про створення союзу для боротьби з Московією.
Але найбільші надії Заруцький тоді покладав (крім донських та волзьких козаків) на все тих же ногаїв, які ще не дуже довго перебували під важкою рукою московських государів і войовничості не розгубили. І тих, і тих, і тих він поки що успішно переманював на свій бік, розсилаючи у заволзькі степи «прелестные письма», в яких обіцяв кочівникам (якщо вони пристануть до нього оружною силою) великі вольності — аж до створення свого царства. На кшталт колишнього Астраханського.
Складніше було з мешканцями Астрахані (не такими наївними, як ногаї, дикі діти пустельних степів). Тут отаман, завше обережний, і припустився похибки, вдавшись, аби пошвидше залучити астраханців до майбутнього походу на Москву, до всіляких утисків, що їх згодом буде названо терором. Його першими жертвами стали кількасот астраханців — в їх числі й сам воєвода Хворостинін, який чомусь раптом засумнівався в правдивості слів отамана і головного воєводи — чи ж бува не воровського? — цариці
