Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

першим рухався віз-«бидло» з шибеницею і розіп’ятим під нею отаманом у лахмітті (хто дивився на нього із злістю, а хто із співчуттям, а хто й байдуже, сам, мовляв, винуватий, треба було законному цареві служити, а не тій «воровке с выбледком»); далі скрипів віз із царицею в ряднині. Вона тулила до себе сина, а той все доскіпувався: чого це люди збігаються на нас дивитися? А вже за другим возом знову кінні стрільці з бердишами й пищалями в червоних каптанах, а вже за ними бігли московити, раді, що їм трапилося таке видовисько, буде потім що згадувати!

І коли Марину Юріївну везли на ганебному возі у накинутій на плечі ряднині, а натовп, шаленіючи, викрикував, що вона «воровка», — забувши, що не так давно їй же й присягався як цариці, —«бляддю аз выбледком» її називаючи, перед очима у неї з’явилося видіння, що його вона згодом назве рятівним.

А привиділось їй — ясно так бачила, вочевидь внутрішнім зором, — як у 33 році н. е. у місті Єрусалимі страчували якогось чоловіка на ймення Ісус, на прізвисько Назаретянин («Назорей» — вихідець з міста Назарета), з пізнішим прізвищем Христос, Сотер, Спаситель. А страчували його на вимогу обурених мешканців Єрусалима (те обурення було підігріте служителями культу).

Римський прокуратор Понтій Пілат хотів було його випустити як невинного, але...

Але первосвященики зібрали натовп черні, яку хлібом не годуй, а дай погаласувати, особливо якщо кожному обіцяно ще й по коржику...

А хотів було Пілат відпустити його, зіславшись на звичай свята Пасхи, коли відпускали і закоренілих злочинців, але ізраїльський народ, жадаючи крові, біснувався й вимагав: «Розіпни його!..»

Ісус ішов через увесь Єрусалим, несучи на собі важенний хрест, ішов під зливою плювків та глумління співвітчизників, у супроводі озлоблених римських солдат, ішов на гору, що звалася Голгофою, де йому, аби недовго мучитися розіп’ятим, перебили передпліччя та гомілки і прибили зап’ястя і ступні до хреста.

На пекучому сонці розіп’яті швидко помирають. Але Ісус мучився довго.

Ще й встиг відпустити гріхи розбійникам, які висіли поруч. А коли почав агонізувати, якийсь солдат урвав його страждання ударом пілума (важкий римський дротик) під ребра.

І для Ісуса життя почалося вічне...

Видіння, як Ієшуа (Ісус), на прізвисько Назаретянин, з пізнішим прізвищем Христос, або Спаситель, несе на Голгофу хрест, було у неї таким явним, зримим і видимим добре внутрішнім, правда, зором, що їй здалося, наче вона була присутньою на тій страті.

І від того їй стало легше на ганебному возі, приниженій і чи не обпльованій, легше і зовсім легко, ясно і просто, як збагнула під впливом того видіння: кожен має у цьому світі нести свого хреста. Їй теж випало під глузливі вигуки юрми нести свій хрест на свою, бодай і маленьку, Голгофу, і вона має його нести терпляче.

Пригортаючи сина, витираючи йому долонею слізки, заспокоювала царевича: «Не плач, синку, так треба. Нам усього лише випало нести свій хрест, і ми маємо його нести — як благо. Тому ми й щасливі. То нещасні ті люди, яким за життя навіть не випаде нести свого хреста. А нам випало — дякуймо за це долі...»

Це був другий в’їзд Марини Мнішек до столиці Москов­ського царства — перший — весільним поїздом Самбір—Москва у травні 1606 року і другий, останній, на возі, закованій у залізо, в листопаді 1614 року...

Сидячи на селянськім возі (нарочито транспортний засіб для везення «воровки» був підібраний явно непрезентабельний), закована в залізо (на руках і ногах кайдани), вбрана у якусь серм’ягу (не то жіночу, не то чоловічу), російська цариця, двічі вінчана і коронована на російське царство, тихо про себе наспівувала пісню — похитувалась у такт руху і наспівувала, — пісню, що її ще малою запам’ятала від самбірської няньки своєї бабці Софії:

Туман яром, туман долиною, За туманом нічого не видно. Тільки видно дуба зеленого...

Пісня, що її співала їхня цариця, закута в залізо, у латану серм’ягу вбрана, на селянському возі сидячи, була не знана московитам (та й мови, якою її було співано, вони не розуміли), але чомусь вона таки взяла їх за душу, щемка і дещо аж тужлива.

Під тим дубом криниця стояла, В тій криниці дівча воду брало. Опустило золоте відерце, Засмутило козакові серце. «Ой хто ж теє відерце дістане, Той зо мною на рушничок стане».

І раптом з переднього воза, такого ж простецького, на якому теж у серм’язі і теж закованого в залізо по руках і ногах везли отамана Івана Заруцького, почувся сильний і, на диво, молодий голос:

Обізвався козак молоденький: «А я твоє відерце дістану І з тобою на рушничок стану».

Жінки, які йшли за возом цариці (йшли просто так, з дива-цікавості, бо де ще таке побачиш — на селянському возі везуть царицю), йшли й лементували, як лементують жінки, коли разом зберуться та ще є на що подивитися і про що язиками почесати; раптом одна по одній позатихали, позатихали, вслухаючись у слова незнайомої їм пісні і мови якої вони теж не знали, а тоді ріжками хусток потяглися до очей...

Сльозинки витираючи — і де вони взялися? Чи вітер порошинок наніс? — головами в розпуці хитали, і здавалося їм, що й вони разом з царицею та з її отаманом козацьким співають-голосять:

«А я твоє відерце дістану, І з тобою на рушничок