Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
Астраханці не вибачили отаману тих жертв, що він їх учинив під гарячу руку. А тут ще й грамоти з Москви теж невчасно підоспіли.
У них закликано дітей боярських, дворян, голів стрілецьких, сотників, отаманів, козаків і стрільців, і гостей, і усяких «жилицких людей отстать от Ивашки Заруцково и от Маринкина (сина) злого заводу».
До всього ж Марина Мнішек необачно заборонила в місті «колокольные звоны», вони, мовляв, «перепугают маленького царевича Ивана Дмитриевича». (Марина боялася дзвонів ще з часів московського бунту 1606 року, коли під набат було вчинено замах на її мужа-царя.)
Поповзли чутки, буцімто отаман Заруцький насправді святотатець, адже нібито велів виготовити собі стремена з кадила, взятого з Троїцького монастиря.
Чуткам у ті часи в Астрахані не було ліку — одна змінювала другу. Вражаюча — ще більш вражаючу.
Чуткам вірили і чинили згідно з тим, що комусь вчулося.
В отамана Заруцького в числі інших були і такі улюблені поговірки: дуба смаленого правити. Себто говорити нісенітницю.
І друга: не знаєте ви смаленого вовка. Іншими словами: не зазнавали ви ще труднощів, не зустрічалися зі справжньою небезпекою (стріляними вовками він називав тих, хто багато пережив, отримав гарт і був далебі витривалішим за інших).
Казав Заруцький астраханцям (у відповідь на їхні звинувачення, звернені до нього):
— Я — страховисько? Сатана в образі людини? Ех ви, наївняки! Простачки! Не бували в бувальцях. Якщо мене ви так називаєте, то не бачили ви ще справжнього смаленого вовка!
Астраханці, як покаже майбутнє, і справді тоді ще не бачили смаленого вовка. Вони й не підозрювали, що оголошений ними сатанаїлом отаман Заруцький і в підметки не годитиметься майбутньому сатані, який теж під личиною козацького отамана-«государя» прийде й захопить їхнє місто. Правда, це станеться через півстоліття по тому.
Коли астраханські воєводи почнуть збирати для відсічі військо, Степан Разін (а його загін вже тоді нараховував до десяти тисяч шабель, воно було поділено на тисячі на чолі з тисяцьким та сотні на чолі з сотниками), співатиме, йдучи до Астрахані:
Уж и чтой-то это, братцы, Мне тошным-тошно, Мне сегодняшний денек Да грустненько? Уж я в Астрахань зайду — Выжгу, вырублю, Астраханского воеводу Я под суд возьму...Він і справді «зайде в Астрахань», усе там випалить і вирубає, як і обіцяв, посилаючись на свій настрій, що йому, мовляв, «тошным-тошно».
Коли підходитиме до Астрахані, у природі буде зловісна призвістка: зашумлять раптом дощі з градом, стане холодно, а коли хмари нарешті трохи розійдуться, в небі веселковим цвітом заграють три стовпи — над ними будуть кола на кшталт вінців.
— Бути біді! Бути гніву Божому! — хреститимуться охоплені жахом люди, вплутуючи Господа в бунт козацький.
За допомогою астраханських зрадників Стенька легко захопить місто, і почнеться тоді несусвітна різанина.
Півтисячі люду буде страчено за вказівкою бунтівного отамана: одних рубатимуть мечами, інших бердишами, ще інших колотимуть списами — кров людська невинна струмками потече міськими вулицями. Силоміць покозачені, астраханці змушені будуть здійснювати обряд присяги «великому государю і отаману Степану Тимофійовичу, войску служить і зрадників виводити».
Ось тоді астраханці й згадають слова отамана Заруцького, якого вони колись звинувачували чи не у всіх гріхах: не бачили ви ще смаленого вовка!
Побачили, скажуть астраханці...
Але це буде через півстоліття, а тоді, у 1614 році, астраханцям здавалося, що страшнішого «изверга» за Івана Заруцького і в світі немає, — наївні! Справді, не бачили ще смаленого вовка!
Але в одному вони — отамани козацькі — виявляться рівними — і Заруцький, і Разін: їх обох видадуть свої. Щоби життям своїх отаманів викупити у царя-батюшки власні животи...
Похапають козаки своїх отаманів, руки їм поскручують спершу сирицею, а тоді і в залізо їх по руках і ногах закують, видадуть царським воєводам, як кажуть, тепленькими: беріть! А нам за це живота подаруйте. Чолом б’ємо царю-батюшці!
Але це буде потім, потім, але — буде. Неодмінно. Така вже руська натура. Як припече — викупляти своє життя життям ближнього.
А тоді чуткам про Івана Заруцького вірили. Навіть і неймовірним, адже вважалося, що чутки — то глас народний і Божий водночас. Тож вірили. Навіть тим, що буцімто на Пасху козаки готують в Астрахані масове побоїще — неугодних своєму отаманові людей.
Останній чутці астраханці так повірили, що не спали всю ніч. Поголовно. А не спали тому, що готувалася до найгіршого, і вирішили не чекати покірно, як чекає віл обуха, а свиня колієвої швайки, а самим напасти. На того, хто вирішив на них напасти. Пам’ятаючи, що напад — то найкраща оборона. А тут ще й нові агітаційні грамоти з Москви надійшли: не коритися Заруцькому.
Пометикувавши так і сяк, астраханці — найбільш рішучіші з них — вирішили вдарити у набат, традиційний початок усіх бунтів на святій Русі.
Під той набат астраханці ні світ ні зоря, озброєні хто чим попало у середу на Страсному тижні (тобто 20 квітня) з усіх усюд понеслися до кремля, де в той час отаборився отаман Заруцький зі своїми козаками та з Мариною, її сином і почтом, і взяли кремль в облогу.
На той час в Астраханському кремлі днювали й ночували ногайці — найбажаніші гості отамана. З ними козацький отаман, переманюючи їх на свій бік, бенкетував чи не всю зиму, і те бенкетування дало бажані наслідки — до Заруцького врешті-решт пристало 20 тисяч ногайців. Та ще 560 козаків.
«Нам все одно куди йти, — казали козаки. — Хоч із Заруцьким на Москву, хоч із Москвою на Заруцького, — аби добути побільше зипунів».
На думку отамана, маючи такі
