Вітіко - Адальберт Штіфтер
— Себастьяне, мені сказали, що ти сумуєш, але твоя рана вже гоїться, і ти невдовзі, як і раніше, будеш поміж нас.
— Вона гоїться, — відповів Себастьян, — але в душі все по-іншому, і мені дуже тяжко.
— Та скоро все проясніє, коли ти підеш із нами на сонце та свіже повітря і навколо лунатимуть пісні та розмови, — втішав Вітіко.
— Я помру тут, — зітхнув Себастьян.
— Але, перше ніж помреш, уже вийдеш звідси й будеш здоровий, — запевняв Вітіко.
— Я зробив дуже гарні речі з сириці, — розповідав Себастьян, — вони лежали весь час серед поклажі, і тепер я не знаю, мабуть, і вони пропадуть.
— Я сам подивлюся за тими речами, — мовив Вітіко, — і скажу принести їх тобі до ліжка й показати тобі кожну річ.
— Якщо їх ще можна знайти, — сумував Себастьян.
— З поклажі нічого не втрачено, — заспокоював Вітіко, — ми після битви привели сюди всіх в’ючних коней.
— Ми одержали велику перемогу, — всміхнувся Себастьян.
— Уся земля Зноймо наша, — повідомив Вітіко, — а невдовзі і Брно, і вся Моравія будуть наші.
— Дуже добре, дуже добре, — казав Себастьян, — і ти, Вітіко, дуже заклопотаний.
— Я одразу піду й розпитаю про твої вироби з сириці, — пообіцяв Вітіко, — а трохи згодом знову прийду до тебе, твої рани загояться ще краще, і ти почуватимешся краще.
— Доти я ще не помру, — мовив Себастьян.
— Та й пізніше ні, — заспокоював Вітіко, — а тепер бувай здоровий!
— Бувай здоровий! — відповів Себастьян.
Вітіко пішов до обозу й запитав про вироби з сириці шевця Себастьяна з Плани. Шукали мішка з ними, що лежав серед інших речей. Вітіко звелів занести той мішок до Себастьяна.
На одній раді в князя Вітіко розповів про цю подію, і лехи та пани купили в Себастьяна всі його вироби, тож він тепер мав більше грошей, ніж будь-коли сподівався мати. Отже, він не помер і сидів згодом на сонечку перед дерев’яним будинком і лічив свої гроші. А мішок передав додому, щоб ним можна було ще скористатися.
Як минуло п’ятдесят днів, відколи табір стояв під Зноймо, надійшов наказ рушати проти інших князів Моравії, що теж навербували людей і підготувалися до війни. Але військо Владислава стало таким могутнім, що, незважаючи на силу ворогів, війни вже не було. Далі військо лише витискало ворогів, брало здобич, збирало контрибуцію і відбувались спустошення та руйнування. Князь і проводирі намагалися запобігти плюндруванням, але марно. Тому воїни чорною хмарою пронеслися над усією країною.
За два місяці вся Моравія опинилася під владою князя Владислава. Князі й найголовніші проводирі втекли в чужоземні країни. Владислав наказав провести на зеленій луці подячну відправу.
Воїни Владислава спорудили перед Брно великий військовий табір, і з того табору князь керував країною.
Якогось дня князь звелів опорядити для свята великий майдан і розіслав посланців, запросивши всіх, хто був далеко.
Коли настав день свята, люди побачили, що зелений простір обгороджений бар’єрами, завішаними дорогими тканинами. А на самому просторі півколом стояли лави, застелені оксамитом і шовками. Перед лавами стояв накритий оксамитом стіл, а на столі стояв прикрашений престол. Далі за ним стояло багато столів, накритих для бенкету. Перед бар’єрами стояло довгими рядами військо зі своїми проводирями. Владислав зі своїм почтом виїхав на місце перед табором, а потім проїхав уздовж усіх лав, привітав кожен загін, подякував за вірність і попрощався з тими, хто мав іти додому. Доїхавши до кінця лав, князь знову повернувся до середини, потім трохи відступив і привітав мечем геть усіх.
Прогримів радісний крик, аж здригнулося повітря.
Князь знову став перед табором, потім розпустив військо, і загони пішли на свої місця. Натомість проводирі зібралися на зеленому просторі за бар’єрами й сіли на лави. Незліченні воїни та простолюд обступили бар’єри.
Прийшов князь і сів на престол перед столом. Коли вщух гомін голосів, князь підвівся, зняв шолом і заговорив:
— Князі церкви, сини роду Пржемисла, лехи, пани, владики і проводирі! Ми закінчили свою справу. Держава Пржемисла стоїть міцно. Придушивши бунт, ми на зеленому полі під час урочистої Божої відправи подякували Господові в царстві небесному за його допомогу, і щодня аж до сьогодні дякували коло жертовного вогню, і дякуватимемо й далі. Ми віддали належне Богові. Я подякував війську та проводирям і сьогодні, прощаючись, ще раз подякував. І навіть тут я повторюю вам подяку і кажу: повертайтеся щасливо додому і радійте всі подальші дні. Згадуйте з любов’ю один одного, як я в любові згадую вас. Приходьте на мій двір так часто, як вам подобається, живіть там або в моєму таборі так довго, як хочете, відвідуйте один одного, а коли я приїду до кого-небудь, засвідчіть мені невеличку гостинність. Хто від сьогодні
