Вітіко - Адальберт Штіфтер

Кмет уклонився Владиславу й поцілував краєчок його одягу. Решта міщан теж упали навколішки й намагалися підлізти і схопити князя за полу, щоб цілувати її. Князь, проте, боронився, й мовив:

— Я тільки чиню по правді, підведіться, йдіть і заспокойте своїх людей!

Та, оскільки люди й далі з благанням хапали його за поли, князь дозволив їм задовольнити їхнє бажання, а потім уже приязніше попросив підвестися.

Люди встали, і князь звернувся до них:

— Кмете, ти казав, що ви хочете служити мені.

— В усьому, ясновельможний князю, що накажеш! — уклонився кмет.

— Тож підготуйте негайно в місті приміщення для поранених, і моїх, і Конрада, — казав князь, — а потім пришліть людей із ношами, паланкінами і чим там іще, щоб допомогти моїм людям перенести поранених. А люди з сіл приходили у ваше місто?

— Багато, високий пане, шукали притулку за нашими мурами, — відповів кмет.

— Тож повідом їм, щоб вони повертались до рідних осель і дбали про свої справи, — мовив Владислав, — мої воїни зібралися навколо мене, війна в князівстві Зноймо скінчилася, тож я приніс мир і люди можуть жити спокійно. Я дам тобі оповісника, який підтвердить твої слова. Селяни повинні обробляти землю, щоб після війни не виник голод чи якесь інше лихо, бо інакше я притягну їх до відповіді. Потім пошли якомога більше і своїх, і чужих людей на бойовище, щоб поховати полеглих. Там ви побачите моїх людей, які допомагатимуть і підказуватимуть вам. Ти зрозумів мої слова?

— Я зрозумів їх, високий пане, і виконуватиму, — запевнив кмет.

— Тож поквапся, щоб час не минав дурно! — підігнав князь.

— Ми дякуємо тобі, ми хвалимо тебе, шануємо тебе, високий пане! — вигукнув кмет.

— Ми хвалимо тебе, шануємо тебе! — крикнули люди, і чимало їх захлипали.

Князь махнув їм рукою, щоб вони пішли. Люди вклонилися кілька разів, обернулися і пішли до міста. Князь потім звелів зробити все необхідне для побудови укріпленого табору, де воїни могли б пожити якийсь час. Потім наказав дати війську сигнал вишикуватись.

Коли військо вже стояло, князь зі своїм почтом об’їхав усіх людей і проводирів, дякував їм і запевняв у винагороді. Розмовляв із багатьма поводирями та іншими людьми. Повільно під’їхав до лісових людей, що стояли тісними лавами й дивились на нього. Князь подякував їм за особливу службу і опустив свого меча до землі. Розмовляв із Вітіко, Ровно, Вигонем, Озелом, а також із синами Озела, потім розмовляв із Дітом, Верінгардом, Вольфом, Вітиславом, Германом, Вацлавом, заговорив до старого Венгарта, старого Флоріана, Йоганнеса з Митини і ще до багатьох людей, здебільшого до тих, чиї голови вже посивіли.

Коли князь подякував усім, воїнів знову розпустили по табору, а князь тепер із єпископами пішов до поранених і втішав їх. Він побачив серед них уже багато втішальників і навіть піклувальників з-поміж священиків і високих проводирів.

Повернувшись до свого намету, князь наказав подати сигнал для збору загону, що разом із ним мав їхати до Зноймо. Загін зібрався і князь рушив. Юрба людей перестріла князя ще по дорозі й вітала його. Але ще численніші юрби зібралися в місті. Перед брамою Владислава привітали священики, пани і гарно вбрані дівчата. Потім князь у своєму простому бурому вбранні заїхав до міста. Позаду нього їхали Дипольд і Генріх, далі єпископи, Болеміла в паланкіні везли двоє в’ючних коней, яких вів один його онук, коло Болеміла їхав старий Вшебор, потім Дівіш і Любомир, абати, Преда і Хотимир. Решта проводирів їхали зі своїми загонами. Попереду князя і його почту їхав загін воїнів, так само й позаду. Народ вітав князя і співав пісень. Владислав під’їхав до церкви, спішився разом зі своїм почтом і, оскільки Моравія була відлучена від Римської церкви, став навколішки перед церквою і проказав удячну молитву. Потім заїхав у замок, а проводирі, провівши його туди, повернулися. Ті, хто лишався в місті, розмістилися в названих їм будівлях, решта загонів пішли в табір.

Невдовзі після в’їзду Владислава в місто туди принесли й поранених.

Пополудні того дня Вітіко зі своїми посильними, Венгартом і тридцятьма вершниками поїхав на бойовище до людей, яких він послав ховати полеглих. Він знайшов їх на нижньому краю луки.

— Вітаю вас, люди жалоби! — привітався він.

— Сумно, коли люди втрачають своїх родичів, — мовив тесля Давид, — вони плакатимуть і нарікатимуть, коли ми принесемо їм звістку, ба навіть коли дамо їм князеві подарунки, і нам сумно теж, що ми змушені ховати чоловіка, якого знаємо і якого вбили ті, хто хотів забрати в нас усе і привести пана, що й далі забирав би в нас усе, що ми здобудемо.

— Ми повинні відплатити їм ще більше, ніж сьогодні, — крикнув коваль із Плани, — бо шкода, що ми розбили їх і вони втекли, тож ми вже не маємо змоги бити їх!

— Тоді б у нас знову були полеглі і ми знову були б змушені помщатися, і так тривало б і далі, — зауважив Вітіко,

— Авжеж, так тривало б і далі, — підтвердив коваль.