Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні
— Браво! Браво, Аміре-ага!
Я розплющив очі й побачив, як блакитний змій безпомічно крутиться в повітрі, мов шина, що злетіла з автомобільного колеса на великій швидкості. Моргнув, спробував щось сказати. Нічого не вийшло. Раптом я ніби піднявся над своїм тілом, подивився на себе згори. Чорне шкіряне пальто, червоний шарф, потерті джинси. Худий хлопчина, трохи сутулий і занизький на свої дванадцять років. Вузькі плечі та ледь помітні синці під світло-карими очима. Вітерець ворушить світло-каштанове волосся. Той хлопчина поглянув на мене — і ми всміхнулися один одному.
Потім я теж закричав від захвату, все стало барвистим і справжнім, все стало живим і чудовим. Вільною рукою я обіймав Гассана, і ми разом стрибали, і сміялися, і плакали.
— Ти переміг, Аміре-ага! Ти переміг!
— Ми перемогли! Ми перемогли! — все, що я міг сказати.
Не може бути, що все це насправді. За мить я моргну та прокинуся після цього прекрасного сну, встану з ліжка, подамся снідати на кухню, і мені не буде з ким перекинутися словом, окрім Гассана. Вдягнуся. Чекатиму на бабу. Здамся. Повернуся до колишнього життя... Аж ось я побачив бабу на даху. Він стояв на самому краєчку і розмахував обома кулаками. Щось вигукував і плескав. І то був найкращий момент за всі дванадцять років мого життя — баба стояв на даху і нарешті мною пишався.
Але ось він почав жестикулювати, показувати щось руками, ніби підганяв мене. І враз я зрозумів.
— Гассане, ми...
— Знаю, — сказав Гассан, відпускаючи мене з обіймів. — Іншалла, посвяткуємо згодом. А зараз я зловлю для тебе того блакитного змія.
Він кинув котушку й побіг, поділ зеленого чапана волікся за ним по снігу.
— Гассане! — крикнув я. — Повертайся зі змієм!
Він уже завертав за ріг вулиці, підкидаючи гумаками сніг. Зупинився, обернувся. Приклав складені човником долоні до вуст і гукнув:
— Для тебе — хоч тисячу разів!
А тоді всміхнувся своєю Гассанівською усмішкою і зник за рогом. Наступного разу я побачу цю його безтурботну усмішку аж через двадцять шість років — на старій поляроїдній фотографії.
Я взявся опускати свого змія, а люди кинулися мене вітати. Я тиснув їм руки, дякував усім. Молодші діти дивилися на мене зі святобливим блиском в очах — я був героєм. Хтось плескав мене по спині, а хтось куйовдив волосся. Я намотував шворку, всміхався кожному у відповідь, але думав лише про блакитного змія.
Нарешті я тримав свого змія в руках. Намотав кінець шворки, що лежав біля моїх ніг, на котушку, потиснув руки ще кільком людям і почимчикував додому. За кованими залізними воротами на мене чекав Алі.
— Вітаю, — сказав він.
Я віддав йому змія та котушку, потиснув руку.
— Ташаккор, Алі-джан.
— Я весь час за вас молився.
— Тоді молися й далі. Ми ще не закінчили.
І я поквапився назад на вулицю. Не став питати в Алі про батька. Поки що не хотів його бачити. У мене в голові склався чіткий план: я ввійду, як величний герой, несучи почесний трофей у закривавлених руках. За мною повертатимуться голови, до мене прикипатимуть очі. Рустам і Сограб змірюють один одного поглядами. Мить напруженої тиші. Потім старший воїн підходить до молодшого, обіймає його, визнає достойним. Виправдання. Спасіння. Спокута. А далі? Ну... і жили вони довго та щасливо, звісно. Що ж іще?
Вулиці Вазір-Акбар-Хану пронумеровані та розташовані під прямими кутами одна до одної, такою собі решіткою. Тоді наш район був новий, ще не добудований, тому на всіх вулицях поміж житлових частин, оточених восьмифутовими мурами, траплялося чимало порожніх земельних ділянок і напівспоруджених будинків. У пошуках Гассана я оббігав туди-сюди кожну вулицю. І повсюди люди складали стільці, збирали харчі та начиння після довгого святкового дня. Деякі досі сиділи на дахах і викрикували мені привітання.
За чотири вулиці на південь від нашої я помітив Омара — сина інженера, друга баби. Вони з братом водили футбольний м’яч на моріжку перед будинком. Омар був непоганий хлопчина. У четвертому класі ми вчилися разом, і якось він навіть дав мені авторучку — таку, для якої потрібен спеціальний картридж.
— Кажуть, Аміре, ти переміг, — сказав Омар. — Вітаю!
— Дякую. Ти не бачив Гассана?
— Твого хазарейця?
Я кивнув.
Омар копнув м’яча братові.
— Я чув, що він дуже добрий ловець.
Брат відпасував м’яч до Омара. Той упіймав його, підкинув і знову зловив.
— Та я ніколи не міг зрозуміти, як йому це вдається. Ну тобто в нього ж такі вузенькі очка — як він узагалі щось ними бачить?
Омарів брат пирснув сміхом і попросив м’яча. Омар не зважав.
— То ти бачив Гассана?
Омар тицьнув великим пальцем через плече, показуючи на південний захід.
— Бачив, як він недавно побіг до базару.
— Дякую! — гукнув я, вже біжучи.
Коли я дістався до ринку, сонце майже сховалося за пагорбами, і сутінки забарвили небо рожево-пурпуровим. За кілька кварталів мулла викрикував азан[27] з мечеті Хаджі Якуб, закликаючи вірних розгорнути килимки та схилити голови на захід у молитві.
Гассан ніколи не пропускав жодної з п’яти щоденних молитов. Навіть коли ми десь гралися, він перепрошував, набирав води з криниці у дворі, вмивався та зникав у своїй хижці. Виходив усміхнений за кілька хвилин і шукав мене, а я тим часом сидів, притулившись до стіни чи вмостившись на дереві. А от сьогодні він, здається, пропустить молитву. Через мене.
Ринок швидко порожнів — торговці завершували свої сьогоднішні справи. Я брів по багнюці між щільними рядами будок, в одній з яких можна було купити щойно зарізаного фазана, а в сусідній — калькулятор. Пробирався між дедалі рідшим скупченням кульгавих жебраків у поношеному лахмітті, продавців з килимками на плечах, торговців тканиною та м’ясників, які зачиняли свої крамнички. Ніде й сліду Гассанового не було.
Я спинився біля ятки з сухофруктами, описав Гассана старенькому продавцю, що саме вантажив на мула кошики з кедровими горішками та родзинками. Старий мав на голові запилюжений синій тюрбан.
Він зупинився і довго дивився на мене, а потім сказав:
— Може, й бачив.
— То куди він побіг?
Старий окинув мене поглядом з голови до п’ят.
— А чого це такий хлопчина, як ти,
