Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Кватирки були зачинені також, і звуки знадвору тепер вже майже не досягали в дім. Вони були тепер неначе далеке торохкотіння возів на приміському шляху. Тільки церковний дзвін все бив і бив неспинно — дошкульний і страшний.
Розв'язавши з десяток задач, батько вийшов знову. Він сяк-так заспокоївся і міг поділитися своїми враженнями. Чорносотенці підпалили єврейські квартали з кількох кінців. Тепер вони громили крамниці і били євреїв де попадя. Батько сам бачив, як на розі забили одного. Що він міг зробити, коли кулі від «бульдога» зосталися на шафі?! Батько знову затупотів ногами:
— Щоб мені більше цього не було! Кулі повинні лежати коло револьвера! Особливо в такий час. Поліція допомагає погромникам! Чорносотенці розігнали нечисленну самоохорону з робітників та інтелігентів. Кількох перхушківських трепалів і одного складача з друкарні забито. Адвоката Пєтухова поранено в груди. Кілька робітників і гімназистів заховалися до лазні і вже дві години відстрілюються від натовпу погромників. Але ж Стародуб — це не Санкт-Петербург! П'ятдесят трепалів і два друкарі! Хто ж стане на чолі і…
Але в цей час до кабінету влетіла Текля.
— Ідуть! — захлинулася вона. — Вони!
На якусь мить стало тихо і страшно. Але потім всі закричали, всі заметушилися — жінки заломили руки, чоловіки вхопилися за голови, немовлята заверещали пронизливо і всі враз. Потім всі кинулись до кухні, де вікна не мали віконниць. З темноти кухні подвір'я було як на долоні. Відблиски пожеж зробили ніч прозорою, мов день.
Від воріт просто до дому посувався великий натовп. Попереду всіх виступала постать моторошна і чудна. Це був вищий від усіх на голову чорний бородай. Верхня частина обличчя була в нього затулена театральною, червоного бархату з іскрами бісеру полумаскою. Маска була одягнута, звісно, тільки для кокетства, бо хто б не впізнав у велетні з величезною лопатистою чорною бородою диякона міського собору Коловратського? Ряса в нього була підібрана і поли засунуті спереду за пояс. Пояс був широкий, зелений, скручений з тонкого сукна, яким оббивають спеціально ломберні столики. Трохи вище талії груди його кілька разів оперізували кілька звоїв тонких і дорогих брюссельських кружев. Довкола лівої руки, немов аксельбант, намотано кілька десятків різноколірних шовкових стрічок. Він тримав у лівій руці невеличкий срібний дзвоник і безперестанку калатав. Рука трусилася, і від цього бинди звивалися і шуміли довкола плеча, виграючи в заграві пожеж кольористим сіянням. В правій руці диякон тримав оголену блискучу шаблюку.
Поруч з ним, вдвоє під нього нижчий і менший, тупцював і пританцьовував, то забігаючи наперед, то трохи відстаючи, маленький і верткий чоловічок з ріденькою жовтавою борідкою. Він хукав у долоні, тер собі змерзлі вуха і бив руками об поли. IIa голові в нього був дамський капелюшок з перами, квітами і ягодами. За плечима висіли три мисливські рушниці… З другого боку важко крокував здоровенний дядько в червоному кожусі і баранячій шапці. На лівому плечі він ніс хрест на довгому держалні, в правій руці — сокиру-колун. Це був церковний сторож Митрофан, який завжди носив хрест попереду похорону або хресного ходу. За ними йшли інші — чоловік з п'ятдесят — чудні, збожеволілі ряжені з різдвяного маскараду. Тут, на вулиці, на снігу, просто неба, вони були моторошні й неправдоподібні. В натовпі були бородаї в спідницях, селянські сіряки з чиновницькими трикутками на головах або постаті, завинуті в цілі штуки яскравого й дорогого краму. Кожний тримав у руках якусь зброю. Були сокири, барди, ломи, киї, рогачі. Позаду всіх, ледве переступаючи ногами, плентався з дамським салопом на плечах жебрак-гармоніст, що завжди сидів на базарі коло монопольки.
Крик і плач завис у цілому домі. Три чи чотири десятки жінок і чоловіків з дітьми на руках бігали з кімнати до кімнати, голосячи й не знаючи, куди подітися. Далі Юра вже не міг побачити нічого, бо раптом мама наскочила на нього і плачучи ухопила в обійми. Там, в її обіймах, вже був і брат. Мама пригортала дітей, цілувала і плакала. Потім мама побігла, і діти, підхоплені за шиї, волочилися по підлозі, не можучи й крикнути на свій порятунок…
І враз, заглушаючи всю метушню і гвалт, по квартирі розгляглися широкі й повнозвучні акорди рояля. Батько заграв.
Це було так несподівано, що мама випустила і Юрину, і Олегову шию, і діти гепнулися на підлогу. Це було так несподівано, що крики і галас враз ущухли і урвався навіть лемент немовлят. Весела, пристрасна і гучна мелодія заповнила раптом все.
Батько грав марш — родинний, інтимний марш. Його не виконувалося при сторонніх, його гралося тільки в тісному колі родини — увечері напередодні родинних свят або великих празників — перед днями народження, перед літніми канікулами, на ялинку, під Новий рік. Це був сімейний ритуал.
Гуркіт струсонув двері знадвору. І негайно ж скажено закалатав дзвоник. Церковний сторож Митрофан гатив у двері чи то обухом, чи то держалном хреста. Мама побігла до вхідних дверей і розчинила їх навстіж. Стара Текля метушилася біля неї з іконою Миколи-чудотворця в руках.
— Во ім'я отца!.. — розітнувся з порога страшний рокіт октави Коловратського.
— … І сина, і святого духа… — Текля лопотіла, вклонялася, присідала, підіймаючи ікону над головою. — Господи, господи, господи!..
Коловратський перехрестився і, п'яно відригнувши, цмокнув ікону. В двері позад його тислися зразу чоловічок з руденькою борідкою в дамському капелюсі і церковний сторож Митрофан. Клуби пари вдарили знадвору, і в передпокої зразу зробилось холодно і півтемно.
— Відомо є… — зарокотів диякон, — що в домі сьому…
— Православні живуть, батюшко, православні! — Текля тупцювала довкола диякона, хрестячися й ловлячи правицю, що тримала шаблюку, для поцілунку. Нарешті це їй пощастило, і вона голосно цмокнула величезну, червону й брудну дияконову длань. Але диякона це вивело з рівноваги, він похитнувся і, щоб не впасти, мусив вхопитися другою рукою за одежу на вішалці.
— Але… Але… Але! — диякон кружляв очима, згадуючи, що ж він хотів сказати, але згадати не зміг і тільки гикнув. Звуки рояля
