Ліцей слухняних дружин - Ірен Віталіївна Роздобудько

Всім нам кортіло швидше побачити ліцеїсток, про яких добряче вже нажартувалися в «гадючнику».

Але поки що побачили ось що.

Широка червона доріжка вела від лівої брами (яку я одразу не помітив, адже вона була замаскована живоплотом) до самого входу в бальну залу. З обох боків доріжки виструнчилися працівниці ліцею — виховательки, вчительки, наглядачки. Сама мадам Директорка з кількома жінками стояла на вході до зали, зустрічаючи гостей.

А гості, скажу вам, були ще ті!

Тобто ті, яких я бачив за склом лексусів та майбахів або в залах, де йшли презентації нових марок авто, чи по телевізору в «світських хроніках». А якщо коротше — просто бачив… як то кажуть, «в труні і білих капцях» і бажано десь подалі від себе.

Одне слово, публіка збиралася неабияка. Це було зрозуміло ще й з відблисків їхніх перснів і годинників та штучної білизни зубів, котрій міг позаздрити сам Джонні Депп.

Здебільшого то були люди молодого чи середнього віку.

У фраках і смокінгах, з хвилястими, мов у жінок, зачісками, з плавною розслабленою ходою трішки втомлених славою господарів життя. Багатьох супроводжували охоронці, котрі, ступивши за браму разом із своїми господарями, залишалися стояти обабіч червоної доріжки.

Спостерігаючи за цією вервечкою марнославства, ми тихо перешіптувалися.

— Хто вони такі?

— А хрін його знає…

— Якісь цабе…

— Золота молодь…

— Камеді-клаб в дії…

— Зрозуміло одне: їхні фраки не взяті напрокат… — посміхнувся я.

— Цить! — просичав Василь Петрович, показуючи очима на супроводжувачок, котрі прикривали нас від поважних молодиків своїми чорними спинами.

Нарешті смокінгово-фрачна вервечка урвалася — всі зайшли до будинку. Туди ж попрямували виховательки та обслуга, на вулиці лишилися тільки охоронці, котрі, певно, мали професійну здатність розчинятися у повітрі.

— Зараз ви пройдете до центру зали, на подіум, — сказала нам одна з жінок, — розташуєтесь і почнете грати за попередньо затвердженим репертуаром. Вас погодують у перерві.

Ми слухняно закивали головами і, мов у крематорій, шанобливою повільною ходою посунули досередини приміщення. І одразу ніби потрапили до кошика квіткарки — так там пахтіло різними смачними ароматами. Десятки зо два електричних канделябрів освічували просторе приміщення, а крізь круглі скляні отвори в даху проникало фіолетово-синє світло згасаючого неба.

Мармурові білі колони, величезні прозорі вазони з букетами, мозаїчні панно на стінах…

А посеред всієї цієї краси — живі троянди, що збилися в лякливі зграйки під стінами. Це і були ті «ліцеїстки».

Ми поїдали їх очима, хоча й намагалися дивитися в підлогу, як нас попереджала Мадам.

— Ось тобі і бізе, і тірамісу, і вершковий тортик! — посміхнувся Барс.

— Для повного кайфу не вистачає пива з таранькою, — зауважив я. — Те, що я можу берляти без проблем для шлунка!

— Бр-р, ти не естет, Ланце, — сказав Барс. — По-перше, не «берляти», а «їсти»! А по-друге, як на мене — це просто рай. Ми потрапили в чоловічий рай. Лови мить, дурню!

На нас знову цикнув Петрович. І я назло йому знову голосно вимовив сленгом: «Кода!», що означало: «Закінчуємо балачки!»

Ми піднялись на напівкруглий подіум для оркестру.

— Дуй свої саги, а я поки похарчуюсь цим небесним нектаром! — гигикнув Барс, очі якого перетворилися на шалених бджіл, що так і ширяли по тому жіночому квітнику.

Я дістав саксофон.

Граючи, міг цілком вільно, можна сказати, на законних засадах, прискіпливо оглянути все довкола.

Дівчата дійсно були не схожі на тих, кого я бачив у повсякденному житті. Взагалі давно не бачив таких вишуканих суконь, таких ніжно-пастельних кольорів, таких зачісок навіть на випускних вечорах у школах. Уявив, що потрапив на зйомки англійських серіалів за романами Шарлотти Бронте.

Здавалося, що зараз режисер крикне: «Всі вільні. Всім дякую!» — і це диво скінчиться тим, що панянки дістануть цигарки, розхапають каву в пластикових склянках і сядуть, високо задерши спідниці, з-під яких завидніються джинси і лосини.

Я грав «Little Flower» і відчував нудоту від повтору ситуації: ці панянки зомлівали від музики аж ніяк не менше, ніж будь-які інші дівчата на самому зашкарублому провінційному танцмайданчику. Тобто були цілком живими. І ніхто не кричав їм: «Стоп — знято!»

Але — от дивина! — я намагався вловити хоча б один прямий погляд. Але їхні очі були опущені долу. Тобто всі дівчата-янголята дивилися у підлогу, чи в стелю, чи на панно, чи ховали обличчя за віялами. Навіть подумав: а може, вони всі косоокі?! І видав таку імпровізацію, що у Василя Петровича, певно, струсонувся мозок.

Я згадав онуку тієї бабці, що приходила до мене. Як там її? Таміла?

Що я міг тут дізнатися про неї, в кого? Може, вони тут всі дійсно несповна розуму?

Поки я грав, чоловіча частина публіки поволі переміщалася ближче до дівчат. Вони стояли, як мені здалося, ні живі ні мертві, робили «кніксени», щось тихо відповідали, не підводячи очей. Під кінець мелодії майже всі вже розбилися на пари. І кожна парочка нагадувала застиглих цукрових молодят на весільному торті.

Потім вони почали танцювати під поглядами наглядачок — Мадам та ще двох десятків жінок у чорному.

Потім Мадам підійшла до нас і сказала, що ми всі можемо вийти в сад до альтанки і поїсти. Тобто настала перерва, час вільного спілкування.

Яке щастя вийти на свіже повітря!

Тут був живий, а не парфумовий аромат фруктових дерев і нічних квітів. І — жодного спостерігача.

Ми вивалилися з тієї квіткової корзини галасливою зграєю.

— Капець! — зітхнув Барс. — Нам такі баби не світять…

— А що в них хорошого? — запитав я.

— Ти тільки уяви, — гарячково заговорив Барс. — Поперше, красуні, по-друге, мовчазні, по-третє, ти бачив, як вони дивляться на чоловіків?..

— Як? — запитав контрабасист Ян.

— Як на богів!!! На тебе хтось так дивився?!

— Певно, вони молитимуться і на їхні шкарпетки, — додав альт Павло.

Всі загиготіли, порозстібували ґудзики, розпустили «метелики» і оточили круглий стіл в альтанці, на якому стояли тарелі з бутербродами.

— А як на мене, то це все просто чудово! — сказав Василь Петрович. — Що може бути краще за добре виховану жінку? Це вам не барбацуци з Окружної! І не унісекс з «Макдональдсу»! Таких можна все життя на руках носити!

Я згадав свою недавню відвідувачку і знизав плечима. Певно, її онуку теж хтось носив на руках…

Я дожував канапку і тихо відійшов у бік саду, дуже захотілося тиші.

Закурив, висвітлюючи вогником темно-зелене листя старої яблуні. І тут на