Ліцей слухняних дружин - Ірен Віталіївна Роздобудько

Нічого не сказавши коку, ми з тим бізнесменом відчалили за адресою цієї колишньої коханки і запопали її в ту саму мить, коли її чоловік знімав родину (нашою кінокамерою!) в мальовничому яблуневому садку. Що то була за ідилія! І як змінилися обличчя щасливої родини, коли всі вони зрозуміли, що омріяне знаряддя творчої праці треба негайно повернути «звідки взяв».

Одне слово, завдяки своїм аматорським навичкам, почерпнутим з детективних покет-буків, в очах бізнесмена і його гостей я став чи не героєм романів Конан Дойла. І коли згодом з однією дамою з того ж круїзу сталося лихо, вона чомусь звернулася саме до мене. Моя друга «справа» виявилася складнішою.

Сталося таке. Жінці з відділку міліції зателефонував серед ночі її син. Схлипуючи і благаючи нікому не телефонувати, він дав слухавку такому собі «Миколі Сергійовичу». Той Микола Сергійович, відрекомендувавшись полковником міліції, суворо сказав, що у хлопця знайшли марихуану і тепер матусі необхідно негайно, доки не закінчилася його зміна, зібрати дві тисячі доларів, щоб викупити сина з неволі.

Бідолашна і добряче перелякана жінка беззаперечно віддала свої заощадження якомусь пройдисвіту, котрий приїхав під її будинок на шикарному авто. І тільки під ранок наважилась делікатно розбудити наречену свого чада, зателефонувавши їй додому. Виявилося, що «малюк» спокійнісінько проспав всю ніч у неї під боком.

Я зачепився за той голос, котрий був повною імітацією голосу сина ошуканої жінки.

І за пару тижнів знайшов актора лялькового театру, котрий (завдяки нашій досить теплій розмові в театральній вбиральні перед виставою, де він грав зайчика-стрибайчика) навів мене на цілу бригаду «нічних жартівників», до складу якої, до речі, входив один посадовий шнурок з органів.

Взявши на гачок того шнурка (він, каюсь, і надалі став мені в пригоді), я досить швидко просунувся у справі приватних розслідувань. І провів ще кілька успішних справ, котрі стосувалися різних побутових прикрощів у родинах моїх замовників. Надалі вони шанобливо передавали мене «з рук до рук» і навіть пристойно оплачували мої дилетантські детективні розваги.

Але я ніколи не думав, що моя слава розростеться настільки, щоб прийшла ця жінка…

Відверто кажучи, спочатку я зніяковів, адже на той час вже об’ївся побутовим криміналом і дешевою славою «шерлока холмса місцевого розливу».

Жінка прийшла рано-вранці. Отже, заскочила мене ще тепленького, не готового для відмови.

Коли я відчинив двері, вона заглядала в папірець, близько тримаючи його біля самого носа, на кінчику якого сиділи великі сонцезахисні окуляри. Навіть не поглянувши на мене, вона прочитала з папірця мою адресу та ім’я, на якому двічі спіткнулася (це для мене не дивина — ще ніхто не вимовляв його без посмішки чи здивування), і додала:

— Це ви?

— Це я, — сказав я, на ходу застібаючи сорочку.

— Дозволите увійти?

Як я міг відмовити чемній пані похилого віку?

Хоча після бурхливого концерту в нічному клубі пляшка пива, що стояла в холодильнику, вже щосили подавала мені свої спокусливі ультразвукові сигнали.

Пані увійшла в моє не дуже прибране помешкання.

— Можна? — знову запитала вона, показуючи очима на крісло.

Я швидесенько прибрав з нього зібганий казенний сріблястий фрак (який ненавиджу!) і допоміг їй опуститися у крісло.

Стара пані примостилася на самий краєчок і обома руками досить зворушливо допомогла своїм кострубатим ніжкам прийняти відповідну «світську» позу: трохи зсунула їх убік. Мабуть, зробити це самостійно ці ніжки вже не могли.

— Отже, ви… — І вона знову по складах вимовила моє ім’я.

— Можете називати мене коротше — Ланц, — сказав я. — Так мене називають усі.

Вона кивнула, поплямкала губами, під якими я потім розгледів досить пристойні два ряди білосніжних вставлених зубів, і почала здалеку, як це полюбляють робити старі:

— Я народилася вісімдесят п’ять років тому…

Я подумав, що це буде довга історія і варто все ж таки запропонувати їй каву, під запашний аромат якої я і зроблю кілька ковтків омріяного холодного пива.

Але вона не прийняла мою пропозицію, проте, розумниця, дотямила, що я не налаштований на довгу розмову і швидко взяла бика за роги:

— Я хочу, щоб ви з’ясували обставини загибелі моєї онуки!

Отакої!

Я ще ніколи не займався ніякими подібними справами і тому дивився на неї, мов баран, тягнучи артистичну паузу.

А вона вела далі:

- Її звуть… звали Таміла. Їй було дев’ятнадцять років.

Кілька місяців тому, суто випадково, я дізналася, що вона вдало вийшла заміж. Я хотіла зустрітися з нею і подарувати цю каблучку, — вона прокрутила на своєму пальці масивний перстень з великим блакитним каменем. — Це наша сімейна реліквія, котру я не змогла передати своїй доньці. Хотіла, щоб вона була в Таміли… Коли я — усіма правдами-неправдами — дізналася її адресу і пішла відвідати, покоївка сказала, що моя дівчинка… — тут вона витягла з ридикюля великий білий носовичок і піднесла до очей. — Моя дівчинка, котру я виховувала до трьох років, померла.

— Так що ж ви хочете, щоб я з’ясував? — здивувався я. — Мені шкода, але таке часом трапляється і з молодими…

— Зараз зрозумієте! — знервовано сказала стара пані. — За словами покоївки, а потім і тих людей, котрі вели слідство, виходить так, що моя дівчинка померла, завдавши собі зо два десятки ножових поранень!

Я аж присвиснув. І, чесно кажучи, ледь втримався від посмішки: гарне самогубство!

Пані промокнула очі хусткою. На ній залишилися чорні сліди. Виявилося, що ця охайна стара пані підфарбовувала вії, чим викликала у мене неабияку повагу.

— Саме так, — кивнула вона, правильно відреагувавши на мій свист. — А тепер скажіть, чи бувають такі самогубства? Дівчинка просто порізала себе на шматки. Я не можу в це повірити. Усі брешуть. Усі. І її мати — така ж дурепа, якою колись була я, і її чоловік, який знайшов її в тому ж ліцеї, де вчилася Тамілочка, двадцять один рік тому. І чоловік моєї бідної дівчинки, власник якоїсь фірми. Міліція.

Покоївка. Сусіди. Усі вірять, що Таміла збожеволіла і вбила себе сама…

Вона знову промокнула очі. Потім дістала з ридикюля помаду, підфарбувала губи і рішуче поглянула на мене:

— Юначе! Мені лишилося небагато часу — і я не хочу йти з життя старою дурепою! Мені вас порекомендував… — вона назвала ім’я нашого спільного знайомого. — Я хочу, аби ви з’ясували, від чого померла моя онука. Вона була така весела, така гарна. Мов промінчик сонця! Коли я бачила її здалеку, серце моє співало від одного погляду на це створіння, від гордості, що в її судинах тече моя