Ліцей слухняних дружин - Ірен Віталіївна Роздобудько

Призупинивши автобус, водійка почекала, доки брама відчиниться.

Високі, обкуті металом двері поповзли врізнобіч, роззявляючи перед нами свою пащеку.

Ми, з цікавістю витягнувши шиї, споглядали мальовничий майданчик, засаджений квітами та втиканий скульптурами богинь і богів. Серед них я побачив і безруку Венеру і гмикнув на весь автобус, показуючи на неї. За мною загиготіли інші — Венера була одягнута в довгу мармурову сукню! В такому самому одязі постали перед нами знайомі зображення інших міфічних персонажів.

Амур у шортах, Паріс у будівельному комбінезоні, Афродіта в пальті.

Автобус загальмував перед величною будівлею, на порозі якої нас зустрічало керівництво цього цнотливого парадизу.

Я помітив, як майже на всіх вікнах закладу сколихнулися фіранки — певно, мешканки кімнат споглядали за нашим приїздом. Але на подвір’ї було ані душі, крім поважної Мадам у чорній сукні та трьох пань, очевидно, меншого рангу, що стояли за її спиною.

Василь Петрович, керівник оркестру, підійшов до неї, чемненько вклонився. Мадам відповіла зверхнім кивком, презирливо оглянула нас і показала рукою на двері.

Ми, схожі на пінгвінів у своїх фраках та білих манишках, чемно увійшли до прохолодного приміщення.

— Прошу до мого кабінету, — сказала Мадам і повела нас на другий поверх мармуровими сходами, вкритими зеленим килимом.

Ми йшли і пошепки піджартовували з побаченого.

Усе довкола дійсно виглядало досить кумедно, немов ми потрапили в декорації якогось кіно. Все було, як сказав Барс, «пА-бАгатаму»: картини в позолочених рамах, довгі коридори з рядами пронумерованих дубових дверей та написами «Танцзал», «Гаптувальня», «Музклас», «Кулінарна», «Кінооглядова», «Червоний куточок», «Галерейна».

— Побачити хоча б одну ціпу… — шепнув мені Барс.

— Мабуть, їх тут бережуть від стресу бачити таких лабухів, як ми… — посміхнувся я.

— Ага! Або вони вагітніють від одного лише погляду… — додав Барс.

— «Нові жінки нового тисячоліття!» — процитував я рекламний слоган, вичитаний в газеті.

— Певно, будемо лабати із зав’язаними очима! — пожартував Барс.

— Кочумай[1]! — сказав я.

— Стеж за базаром, — попередив Барс, киваючи очима на Петровича, котрий терпіти не міг, коли ми, поважні працівники культури, говорили на музичному сленгу.

А Василь Петрович дріботів за поважною пані, мов заєць за морквою.

Хіба що не кланявся дорогою, і це було цілком зрозуміло — гроші обіцяно не слабі.

Нарешті Мадам завела нас до кімнати, яка, певно, була її кабінетом.

Попрямувала до розкішного широченного столу і всілася у високе крісло, на спинці якого красувався герб закладу: якийсь текст в обрамленні пшеничних колосків.

Ми, мов стадо баранів, збилися докупи і лишилися стояти перед нею на червоному килимі.

Мені здалося, що зараз до кімнати увійдуть такі самі дами в чорному з різками і відшмагають нас всіх по черзі, як школярів, що запізнилися на вечірню молитву.

— Отже, панове, — суворим голосом промовила Мадам, — ви знаходитесь в навчальному закладі з бездоганною репутацією! І тому попрошу залишити всі ваші гиготіння та коментарі при собі.

Мабуть, вона чула наші перемовини.

Ми зніяковіли.

А Мадам продовжувала, мов дрова рубала:

— Уведу вас до курсу справ. І прошу запам’ятати все, що не збираюся повторювати двічі. Отже, сьогодні ви гратимете на балу. Перша частина виступу — коли гості з’їжджатимуться, друга — коли танцюватимуть. У перерві вас погодують в альтанці. Після другої частини ви всі отримаєте оплату і вас відвезуть назад. Але перед тим я мушу поговорити з кожним окремо.

— Навіщо? — вирвалось у мене, і я миттєво отримав струмінь крижаного азоту з очей суворої Мадам.

— Щоб запобігти ексцесам! — сказала вона.

Я посміхнувся.

Цікаво, яких таких «ексцесів» вона чекала від дванадцяти лабухів зі скрипками та тромбонами?

Мадам, показуючи на мене, кивнула:

— Почнімо з вас. Решту прошу вийти.

Вмить двері відчинилися, в них впливли дві пані і плавними, але наполегливими рухами зігнали моїх товаришів з килима, показуючи на вихід.

— Там кімната очікування, — пояснила Мадам. — Я викликатиму вас поодинці.

— Ну ти, блін, попав… — прошепотів Барс. — В разі чого — кричи!

Я лишився стояти на килимі перед столом, що нагадував півстадіону.

Мадам прискіпливо оглядала мене, гортаючи анкету.

Я відчув, що почав огидно пітніти.

— Що у вас з рукою? — запитала вона.

— Собака вкусила, — сказав я.

— Вулична чи домашня?

«Стрітівська», хотів відповісти я, але вчасно схаменувся — не варто нариватися.

— Домашня, домашня, — улесливо сказав я. — Вальпургієвої породи за вісім тисяч доларів. За кожну лапу.

Очі Мадам гнівно зблиснули.

Вона поставила ще парочку безглуздих запитань щодо моєї освіти, сексуальної орієнтації та походження батьків.

— Навіщо вам все це? — якомога ніжнішим голосом запитав я. — Я не збираюсь залишатися тут довше, ніж вам потрібно.

— Сподіваюсь, — гмикнула вона. — Але в разі чого ми мусимо знати, де вас знайти.

— А в разі чого таке може статися? — Я вдав крайню ступінь глупства — і в очах, і в голосі.

Вона вдала, ніби не чує, поставила в моїй анкеті якусь «галочку» і кивком дозволила вийти.

— Операція пройшла успішно, — встиг шепнути я Барсу перед тим, як він у свою чергу переступив поріг того гестапо.

Стоячи в коридорі під наглядом двох пань, ми тихо перемовлялися про те, що варто б було дати нам хоча б попити.

Адже до початку так званого їхнього «балу» лишалося кілька годин.

— Чи можемо ми трохи прогулятися вашою гарною територією? — запитав в однієї з пань Василь Петрович. — Хлопці втомилися стояти. Треба налаштуватися на концерт…

— Ні, - майже в один голос сказали обидві. — Для вас приготовлена загальна кімната — там і відпочинете. Ходити нашою територією стороннім заборонено — ви можете збентежити ліцеїсток!

Отже, наступні три години ми провели в гадючнику, схожому на клітку очікування в провінційному аеропорту.

Я б не здивувався, якби зараз зі стелі на нас, мов на тарганів, полився дезінфекційний душ. Мабуть, ми потрапили в цей тригодинний «моральний карантин» задля того, аби з нас вийшли всі грішні думки.

Так воно і сталося.

Коли нарешті двері відчинилися і жінка в чорному покликала оркестр на вихід, ми вже нагадували зомбі, котрим хотілося одного: потрапити на концертний майданчик і віддатися музиці, наплювавши на все, що відбувається довкола.

Тому мої враження були досить мляві, мов уві сні.

Нас під конвоєм працівниць ліцею — жінок із суворими, непроникними обличчями, повели крізь запашні лабіринти гарно підстрижених газонів з безліччю квітів, повз дерева з бездоганно побіленими «ніжками», повз альтанки, басейни та патіо, оздоблені цнотливими мармуровими скульптурами. Ми йшли охайною, встеленою дрібним гравієм стежкою, мов якась біблійна юрма в очікуванні на благу звістку. І нарешті вийшли до «святая святих» — білої будівлі, схожої на мушлю.