Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Востаннє настоятелька відпрацювала Уляну костуром у день здійснення найгірших передчуттів. До монастиря з’явились представники нової влади, визволителі й переможці. Вони приїхали кількома чорними лискучими машинами з Чорткова або з Тернополя, кілька разів збивалися з дороги, блукали манівцями, розбитими, вивернутими шляхами і бездоріжжям. Складалося враження, що вони раз по раз вдаряються капотами в якусь невидиму пружну стіну, яка відкидає їх знову назад, змушує намотувати кола навкруг монастиря. Врешті котрась із машин мало не перевернулась на серпантині на підході до Язлівця.
Тому чоловіки у плащах і капелюхах, які мовчки ввалилися до трапезної і вишикувались рядком перед переляканими сестрами, видавались загрозливими й понурими. Вони ковзали поглядами по зіщулених черницях, які збилися від переляку в тремтливу й драглисту масу, обвивши одна одну руками, хапаючись за сині ряси, мало не стягуючи з голів білі намітки, попритискавшись тілами одна до одної і тихо скімлячи. Котрась із сестер зверталась до зображення святої Марцеліни, засновниці монастиря, благаючи в неї порятунку.
Лише один із новоприбулих поводив себе приязно. Це був високий приємний чоловік середнього віку з фуражкою на голові, у штивному мундирі з погонами і темно-синіх бриджах. Його блакитні очі свідчили про лагідність і тепло. Нечутними кроками чоловік наблизився до настоятельки, вклонився їй і, делікатно взявши під лікоть, попросив про розмову наодинці. Настоятелька спробувала вивільнитись, закректала, змахнула в повітрі костуром, але чоловік, продовжуючи заспокійливо усміхатись і не випускаючи зі своїх пальців старечого ліктя, досить швидко її приборкав. Вочевидь, він натиснув на якусь точку на руці настоятельки, спеціяльним чином подіяв на її нервові закінчення, і вона слухняно рушила поруч із ним до виходу з трапезної. У лункій тиші було чутно тільки сопіння і свист її носа з закладеними гайморовими пазухами, та ще стукотіння костура об камінь підлоги.
Прийшлі чоловіки і місцеві сестри весь час, поки тривала розмова, залишались у приміщенні трапезної. Вони роздивлялись одні одних із сумішшю подиву, зацікавлення, насмішки, страху, огиди і ще невідь яких каламутних почувань. Ворушились ніздрі, прагнучи розрізнити ноти незнайомих запахів, шкірою пробігали мурашки, пітніли долоні, підпахви, міжгруддя і стопи, млоїло у шлунках. Сестра Центула, оголивши беззахисні ясна, сором’язливо усміхнулась білявому юнакові, який знічев’я копирсав різьблений портал входу. Сестра Модеста негайно шмагонула її своїм розарієм і, усвідомивши власне гріхопадіння, з грюкотом упала на підлогу непритомна.
Емоції повнили вкрадливу тишу трапезної, і хто його знає, чим би це все закінчилось, якби не з’явилась нарешті маленька сестра Евфемія, на спині якої, немов у бактріяна, височіло два гостроверхі горбики. Сестра Евфемія наблизилась до Уляни, чомусь задкуючи від дверей через усе приміщення, наче рак, і промимрила собі під ніс, ховаючи очі, що їй, Уляні, наказано прибути на розмову.
Розмова відбулася в алькові. Настоятелька сиділа на своєму ліжку і неприродно вигнутою спиною впиралась у стіну. Якби вона час від часу ледь чутно не плюскотіла губами, Уляна подумала б, що та віддала Богові душу. Ряса непристойно завинулась аж до роздутих старечих колін, поперек яких нерухомо лежав костур. Уже пізніше мати зрозуміла, пояснив Романі професор, що настоятелька перебувала у прострації, у шоковому стані, довідавшись від чоловіка про неминучу долю її монастиря, її самої, усіх черниць, римо-католицької релігії на цих землях і самого Господа Бога.
Галантний чоловік стояв при вікні, заклавши руки за спину і милувався краєвидом: вигином Вільховця, густими лісами навколо, старими яблунями під вікнами замку, криваво-червоним ґрунтом, що вигинав свій хребет тут і там уздовж каньйону, контрастуючи із зеленню і блакиттю неба. — Тут земля має незвичну червону барву, — всміхнувся чоловік до Уляни замість привітання. Дівчина кивнула, сторожко чекаючи на продовження. Чоловік наблизився до неї і простягнув руку: — Капітан держбезпеки НКВД Красовський. — У його очах проглядала зворушлива сором’язливість.
Він тримав її долоню у своїй, прикривши згори іншою, і, не відпускаючи, зазирав просто в очі. Уляна відчувала під своїми пальцями тверді потовщення бородавок на його руках. Красовський почав із того, що за Уляною страшенно тужать її молодші сестри і мати, що її місце поруч із ними, в рідному домі, в рідному місті. Що тільки там вона може жити спокійно й гідно, приносячи користь своїми талановитими руками медпрацівниці. Він, мовляв, добре розуміє її розпуку, розуміє все, крізь що їй довелось пройти, розуміє причини її втечі. Але річ у тім, що ховаючись серед забобонів, на дні якихось доісторичних уявлень, підкоряючись людській тупості, примітивності й обмеженості, вона нічого не досягне, вона тільки страждатиме дедалі більше. Тим більше, що відтепер, після звитяжної й остаточної перемоги сил добра над злом, релігійні культи оголошено поза законом. Почалось ретельне й повсюдне їх викорінення, а це означає, що кожній розумній, проникливій і перспективній людині слід взяти ноги в руки і перенести себе до більш сприятливого і безпечного місця. Адже він добре знає, він чітко бачить, наскільки розумною, винятково проникливою і рідкісно перспективною дівчиною є Уляна. І тому він, капітан держбезпеки НКВД Красовський, готовий особисто посприяти їй, підтримати її в різних сферах життя, подати їй руку щирого товариша. Ось, наприклад, він уже має для неї чудову новину: на неї як на талановиту медсестру чекають лікарі та інші працівники їхньої районної лікарні. Її офіційно вже влаштовано туди на роботу. Все, що їй залишається, — просто сісти разом із ним до автомобіля, повернутись додому, до рідних, які й без того зазнали надто багато горя, щоби втрачати ще одну рідну душу, доньку і сестру. А згодом, трохи прийшовши до тями, вона може виходити на роботу і братися за власні обов’язки, служити народові й новій, справжній Батьківщині. Нехай вона, Уляна, знає, по-змовницьки підморгнув капітан, що вже зараз її новесенький білий халат висить у шафі і чекає на неї. Чекає очіпок медсестри, чекають судна і градусники, крапельниці і шприци.
Капітан поклав Уляні обидві долоні на плечі і, наблизивши своє обличчя впритул, зазирнув просто в очі.
Буду говорити відверто, Уляно, — притишеним теплим голосом продовжив він. — Буду говорити з вами відкрито й прямо. Ви мені небайдужа. Ви мені — рідна душа. Ви не лякайтесь, але так воно є. Я не можу розкрити вам усієї правди, скажу тільки, що ми пов’язані з вами через рідних і близьких нам людей, що ми, самі того не бажаючи, повпливали на життя одне одного. І за цей вплив я і моя дружина будемо вдячні вам до кінця наших днів. Окрім того, за вас просив мене ще дехто, близький як мені, так і вам. Хтось, кому
