Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Знаєте, — сказала Романа, — в дитинстві я була впевнена, що в минулому, ще до мого народження, світ був чорно-білим. Що з плином часу він набрав, розвинув барви.
Професор роззирнувся навколо скептично: — Ці барви? Але ж це декорації зі страшного сну, — говорив він далі. — Якщо говорити про моє дитинство, то я бачив сни, в яких нескінченно довго — насправді цілу вічність — доводилось блукати знайомими вулицями. На одній із цих вулиць стояв будинок, в якому я народився і жив із мамою, бабусею, з маминими сестрами (мене оточували жінки). Я виріс із цими вулицями, вживленими в кору головного мозку. Але в тих снах рідні вулиці відчужувалися від мене. Вони були знайомими, але я відчував безповоротну втрату. Я не знаходив дому. А якщо знаходив, якщо піднімався сходами до дверей, якщо відчиняв їх, то зустрічав там чужих людей, які мене не знали. В інших варіяціях сну мені назустріч виходила мама чи котрась із її сестер. Вони виглядали спотвореними зовні: ці лихі сварливі курдуплихи не впізнавали мене, гнали геть. — Мені також снилися такі сни, — сказала Романа, але професор, здавалося, її не почув, надто глибоко занурений у власні спогади. Романа дивилась, як його розмите відображення пропливає у вітринах, у вікнах першого поверху.
Ось погляньте — що це за шпилі? — він у розпачі зносив до неба обидві долоні. Романа дивилася на шпилі, на вежі з ажурним оздобленням на тлі чорного неба, з набитими гематомами хмар. — У цьому місті ніколи не будували таких шпилів. Проєкт цієї забудови скопіювали з якогось містечка у Нідерландах. Оцей будинок на розі має своє точне відображення у наступному кварталі. Ти ніби переходиш із дзеркала в дзеркало, ніколи не маючи певности, чи хоч колись потрапляєш у звичний вимір.
Що вас так сильно в цьому лякає? — запитала Романа. Професор зсутулився, підняв комір пальта, намагаючись захиститися від вітру. — Я ж сказав, що ці будинки нагадують мені страшний сон. Я ніби опиняюсь одночасно у двох місцях, в яких ніколи не бував, але які несуть відбиток моєї провини і провини моїх рідних. Різні часи й різні місця нашаровуються один на одного, як зрощені шари тієї зруйнованої стіни, яку ми щойно бачили. Вулиці й пагорби мого рідного містечка в Галичині схрещуються раптом з вулицями й пагорбами Києва, це схоже на накладені одна на одну об’ємні мапи, супутникові зображення клаптів землі. Час відмотується назад, далеко, глибоко назад, коли моє фізичне існування було ще рішучим чином не передбачене, не запідозрене, і попри це — мене не полишає відчуття, яке я ніяк не можу раціоналізувати, що туди простягається моя пам’ять, яка повинна бути функцією мого фізичного мозку. — Професор замовк, а тоді нерішуче продовжив: — Чи радше звідти вона, моя пам’ять, походить, десь там вона зароджується, пускаючи корені, і лише згодом, за століття і десятиліття обростає фізичним тілом. Я, виявляється, виникаю з пам’яти, а не з заплідненої яйцеклітини, — здивовано сказав професор.
Як я можу пам’ятати якісь будиночки з низькими стелями, в тісних кімнатах яких доводиться пригинати голову? Чому перед моїми очима так чітко стоять ці видовища ритуального вбивства тварин, коли якийсь кульгавий чоловік з пронизливо-чорними очима, шепочучи у вухо корови заспокійливі слова, вправним рухом вводить чотирикутну пластину леза в пружну горлянку? Навіщо мені бачити ці подробиці здирання шкури з м’язистих тіл тварин, чути пручання тканин, які не хочуть розлучатися з сухожиллями, з кістками, плоттю? Калюжі гнилої крови під ногами, які замурзані діти розбризкують босими п’ятами. Бочки з оселедцями і квашеною капустою. Тонкий землистий запах глини та руки, які вимішують її, як тісто, що поволі перетворюється на тіло. Бронзовий келих, різьблений тонкими візерунками, наповнений вином, над яким чинять щосуботній обряд. Бороди водовозів, свічки в семистовбурному світильнику, напівпрозорі, хрумкі пластинки хліба. Я чую незнайомі мені мови, і все ж я здатен розрізнити, якою з них моляться, читають нескінченні проповіді, ведуть диспути, а якою — проклинають, плачуть і впадають у розпач, якою скімлять без надії на порятунок.
Романа зауважила, що їхня з професором дорога додому видовжилась у три або й чотири рази. Він вів її за собою крізь вечірню імлу, яка впевнено перетікала в ніч, крізь запахи зі сміттєвих баків позаду Житнього ринку. — Не знаю, чи я встигну сьогодні прибрати, — сказала Романа. — Нічого, — відповів професор, — сьогодні не треба прибирати.
Дивовижно, але серед усього розмаїття кухонних приладів у помешканні не знайшлося жодного горіхокола.
*
Одного разу професор нарешті сказав їй, що вона приходить занадто часто. Вони домовлялися щодо прибирання всього раз на тиждень, а він має честь бачити Роману три, а то й чотири дні з семи. — Ви, звичайно, мені не заважаєте, в якомусь сенсі мені навіть приємно заставати когось живого у цьому порожньому помешканні, коли повертаюся від дружини, щоразу думаючи, що попрощався з нею востаннє, — мовив він, кладучи на підлогу шкіряну течку, а після цього круговими рухами розмотуючи шалик.
Це сталось того вечора, коли професор застав Роману за розгляданням фотографій і медичних карток його пацієнтів. Вона втратила лік часу, розпластавшись на килимі професорового кабінету, виваливши з шухляд вміст товстих картонних папок. Помешкання повільно занурювалось у ворсистий присмерк. Він осідав на підлогу кімнат, як кульки бавовни. За вікном схожим чином нечутно опадав сніг. Лапаті сніжинки, позліплювавшись між собою цілими розчепіреними архіпелагами, заповільнено текли повітрям, створюючи ілюзію лінивої низхідної течії. Романа лежала на животі, спершись на лікті, і гортала аркуші медичних карток, вчитуючись у них, як Емма Боварі вчитувалась у любовні романи. Метаморфози облич і тіл на знімках були грандіозними: спочатку на шкірі пацієнтів з’являлися пунктирні знаки, таємні позначки, які нагадували розмітки на географічних мапах: дороги, озера, западини й виступи над рівнем моря. Це було схоже на тактичні мапи бойових дій: умовні позначення позицій, на яких воїни мали брати в облогу вроджені вади, сліди катастроф, призвідників невдалих життів, причини ненависти до себе. Від наступного етапу кров холонула в жилах: запухлі й порізані, залатані, понівечені шрамами й гематомами, пацієнти після операцій дивилися в об’єктив жалібними, насиченими болем поглядами. З кожним фото їхні обличчя дедалі дужче змінювалися: зникало зайве, вирівнювалися надмірні
