Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Їхні голоси, їхні лиця, всі їхні покректування і зітхання, накульгування й сопіння, звичка лаятися крізь зуби, замислено чухати підпахву, незмигно дивитись у простір перед собою, ніби провалившись кудись за підкладку простору; порипування дощок підлоги під ногами у неповторному ритмі, повторюваність тих самих дрібних дій щодня і програвання кількох мотивів упродовж всього життя, без зупинок, по колу, космічна трагедія, запакована в заляпаний жиром газетний папір — усе це провалилось кудись безслідно, і тільки окремі, ледь розбірливі, затягнуті пеленою сліз знаки ще проступали у професоровій пам’яті.
Ось чому він так побивався за фотографіями. Пласкі крихітні зображення облич, людських постатей, завмерлих у неприродних, смішних позах, у напруженні, з переляком в очах, із приклеєними усмішками, невластиві повороти голови, невпізнавані ракурси, стиснутий кулак, сором’язливий рум’янець — єдині гачки, за які можна було зачепити слизьку нитку спогадів, що норовить вислизнути з рук і розчинитися.
Бачите, — пояснював професор начебто Романі, але насправді вкотре говорив це собі самому. — Бачите, Богдан вирішив, що я не маю права на спогади. Що я недостойний того, щоби відчувати свій зв’язок із людьми з фотографій.
Як він може таке вирішувати? — запитала Романа.
Хтось повинен вирішувати, — знизав плечима професор.
Він тужив за фотографіями. Описував їх Романі — десятками, навіть сотнями, з найменшими подробицями: ця має фігурну облямівку і тиснення, ця — пляму від темної рідини, у цієї немає нижнього лівого кутика. На цій — відбиток офіційної печатки. На одній позаду сфотографованих — темно-зелене плюшеве тло. На іншій — розбуялий сад, де на найближчому дереві видно гілку, з якої він у дитинстві впав і пошкодив собі кісточку на нозі. Вона досі болить, і дедалі сильніше. І має неправильну форму, крізь шкіру видно щербинку. — Прошу дуже, Романо, будь ласка, погляньте.
І ось вона тремтячими руками повільно потягла за язичок замка і розчахнула першу валізу, а за нею одразу ж три наступні. Її переповнювало таке хвилювання, таке відчуття щойно скоєного страшного злочину, аж вона боялась вмикати світло, щоб не осліпнути від свого прозріння. Крізь сутінки приглядалась до карток — і впізнавала всіх, хто на них був зображений. Василь Фрасуляк із дружиною Зеною — штивна фотокартка з весілля, майже повністю виблякла. У Зени широке обличчя й опуклі очі. У юного Василя з іще не голеним пушком над верхньою губою втомлений вираз обличчя — ніби вже тепер, на самому початку, він тримає на собі всю вагу того, що чекає на нього попереду. Відчуває вагу, ще не розуміючи її значення.
Троє сестер різного віку на тлі розквітлого бузку. Черевички в густій траві серед пухнастих голівок конюшини. Чиїсь заплакані очі. Христя — найменша: невинна, налякана, зацікавлена. Пухкі щічки. Розтулений ротик. Рука з ямочками. Бачить перед собою моторошну машинку, яка зараз спалахне і висмокче їхні з сестрами м’які серцевини. Жах і зацікавлення у Христиних очах.
Нуся — середня: образа в погляді, відчуття світової несправедливости, ревнощі. Косий проділ, акуратні манжети.
Уляна — найстарша: десь далеко, страшенно далеко, в безкрайній далечі, не прив’язана ні до чого. Навіть до цієї фотокартки. Худе обличчя, запалі щоки, очі великі та серйозні. В очах — насолода від неправильности, насмішка. Зухвало вигнута брова. Зовсім дитина ще. Тут їй років дванадцять.
*
А ось інша жінка. З іншого часу, з іншої родини, з іншої ситуації. Хоча часи й ситуації так між собою сплетені, повростали одні в одних так, що не розплести, ніяк не розплутати, не зрозуміти, що і звідки береться, що з чим і чому поєднується.
За цим знімком професор побивався чи не найдужче. — Це єдине, що мені від неї залишалося, — казав він ослабленим голосом. Романа боялася, що він непритомніє. Про всяк випадок принесла з холодильника краплі, поклала перед ним на столі. Професор постукував пальцями по стільниці, не дивлячись ні на краплі, ні на Роману, відвернувши голову вбік. — На тій фотографії збереглося її обличчя, яким воно було, коли вона вперше до мене прийшла. Коли я вперше її побачив.
Романа так і залишила розтерзані валізи посеред кухні, лише трохи позгрібавши до центру скирту глянсового паперу. Виконуючи того вечора всі свої прості дії: пережовуючи їжу, сьорбаючи чай, перемикаючи воду з крана на душ, вона не відводила погляду від жіночого обличчя.
Поверхні фотокартки хотілось увесь час торкатися. На ній, здавалося, натягнуто гладку і теплу плівку, яку так приємно обмацувати пучками пальців. Податлива й ніжна, вона пружно проминалася від дотику чи натиску, і поверталася до своєї форми, щойно припинявся натиск. Накривши картку долонею, Романа відчувала навіть, як та пульсує, відчувала ритм, що нагадував ритм кровотоку, серцебиття в гарячому людському організмі.
Барви портрета згущувалися до лискучої темряви: податливість достиглої сливи, темний, розніжений м’якуш інжиру, гранатові зернята чорноти у найпотаємніших закамарках, заглибинах, сховках. Хотілося просунути руку туди, вглиб, торкнутися потилиці, заповзти долонею під комір трикотажного светра з округлою горловиною, відчути хребці й випнуті лопатки. Хотілося злегка стиснути шию трохи нижче від вух великим і вказівним пальцями, тісно обхопивши її рукою. Хотілося почути вигук болю і несподіванки, хотілося поглибити вираз, що відчитувався в очах, вирізнити його.
Бо найбільшу тривогу в Романи викликала неможливість збагнути емоцію в очах жінки. Її губи залишались у стані цілковитого спокою. Жоден м’яз на щоках не свідчив про напруження. Гладінь шкіри не тривожила жодна брижа. Обличчя, хоч яке м’яке та ніжне, мало в собі завмерлість кам’яної статуї або посмертної маски.
Натомість очі цієї жінки лякали. Вони усміхалися, тільки усмішка не була ні веселою, ні лагідною. В очах Романа спостерігала біль, і переляк, і загубленість, і жорстокість. Вираз, притаманний людям, які довго, впродовж багатьох годин і днів терплять біль. Він лунає на тлі безперервною нав’язливою мелодією. Або виходить на перший план, і приголомшує, і затоплює собою геть усе інше.
Було видно, що ця жінка з професорової фотокартки терпить біль. Що вона витримує його, але не може до нього звикнути. Що вона навіть йому радіє, бо він їй добре знайомий, вона знає всі його вигини й западини, він поєднує її тіло з навколишнім світом. Романа придивлялась до фотокартки, і їй ставало очевидно, що ця жінка прагне болю. Що це єдиний спосіб, у який вона звикла відчувати. Що це найзрозуміліший спосіб жити, який їй довелося затямити.
Романа знала, що ім’я цієї жінки — Зоя. Вона була професоровою пацієнткою. Одного дня вона прийшла до нього на прийом і попросила змінити їй зовнішність.
*
Професор так і сказав: — Я вперше в житті бачив таку жінку. Вона сіла навпроти мого столу, я дивився на її коліна, що стриміли
