Джерело - Айн Ренд
Вайненд запитав:
— Говарде, ти коли-небудь кохав?
Рорк обернувся і, дивлячись йому в очі, спокійно відповів:
— Я досі кохаю.
— Але коли ти йдеш будівництвом, ти відчуваєш щось сильніше за кохання?
— Значно сильніше, Ґейле.
— Я думав про людей, які кажуть, що на землі щастя неможливе. Поглянь, як усі вони відчайдушно прагнуть зазнати якоїсь життєвої радості. Поглянь, як борються за це. Чому кожна жива істота приречена страждати? Чи хтось має право вимагати, щоб людина жила заради будь-яких цілей, окрім власної радості? Кожна людина цього прагне. Кожна її частинка прагне радості. Але люди ніколи її не знаходять. Я запитую в себе: чому? Люди скиглять, що не бачать сенсу життя. Таких людей я особливо зневажаю. Тих, хто шукає невідь-якого вищого призначення чи «універсальної мети», які не знають, заради чого жити, і стогнуть, що мусять «знайти себе». Навколо нас тільки про це й чути.
Здається, це чума нашого століття. Розгорни будь-яку книжку. Самі слиняві сповіді. Сповіді здаються шляхетним учинком. А на мою думку, це найганебніша річ.
— Послухай, Ґейле, — Рорк потягнувся вгору і відламав товсту гілляку з дерева, тримаючи її обома руками; потім, долаючи опір гілля, зігнув її аркою. — Тепер я можу зробити з цього все, що мені заманеться: лук, спис, ціпок, поруччя. Ось сенс життя.
— Твоя сила?
— Праця. — Він пожбурив гілку. — Матеріал, що його дає природа, і те, як ти його використаєш… Про що ти замислився, Ґейле?
— Про фотографію на стіні мого кабінету.
Володіти собою, як він цього хотів, бути терплячою, зробити терплячість своїм свідомим щоденним обов'язком, стояти перед Рорком і спокійно казати йому: «Це найважче, що ти можеш вимагати від мене, але я радію, якщо це те, чого ти хочеш», — ось чому підпорядкувала своє життя Домінік.
Вона залишалась осторонь, спокійно спостерігаючи за Рорком і Вайнендом. Вона дивилася на них мовчки. Вона хотіла зрозуміти Вайненда — і знайшла відповідь.
Вона погодилася з тим, що Рорк приходить до них, знаючи, що цими вечорами він належав Вайнендові, а не їй. Вона зустрічала його як ґречна господиня, байдужа й усміхнена; не як особистість, а як чарівна оздоба Вайнендового помешкання, сиділа на чільному місці за обіднім столом, а потім покидала їх на самоті.
Вона сиділа сама у вітальні, з вимкненим світлом і відчиненими дверима; сиділа випростано й мовчки, не зводячи очей із вузької смуги світла під дверима кабінету. Вона думала: «Ось моє завдання — самій, у темряві, прислуховуючись лише до власних думок, дивитися на ці двері так, як я дивилася на нього, і не нарікати… Рорк, якщо це покарання, яке ти обрав для мене, я погоджуюся на нього, не як на гру у твоїй присутності, а як на обов'язок, що його слід виконувати наодинці — ти знаєш, я легко стерплю насильство, але терпіння — нестерпне, ти обрав найважче покарання, та я мушу його стерпіти заради тебе… мій… мій найдорожчий».
Коли Рорк дивився на неї, в його очах не було заперечення минулого. Його погляд стверджував, що нічого не змінилося і немає жодної потреби це доводити. Вона наче чула його голос: «Із чого ти дивуєшся? Хіба ми колись розлучалися? Твоя вітальня, твій чоловік і місто за вікном, що ти його боїшся, хіба вони справжні, Домінік? Ти мене розумієш? Починаєш розуміти?» — «Так», — зненацька відповідала вона вголос, сподіваючись, що це слово впишеться в розмову, знаючи, що Рорк почує, що це відповідь йому.
Те, що він обрав для неї, не було покаранням. Це було випробування для них обох, останнє випробування. Вона зрозуміла його намір, коли з'ясувала, що її любов до нього доводить існування цієї кімнати, Вайненда, навіть його та її любов до Вайненда, до цієї немислимої ситуації, до її вимушеного мовчання — перешкоди, які доводять їй, що перешкод не існує.
Вони не бачилися віч-на-віч. Вона чекала.
Вона не поїхала на будівництво, а Вайнендові сказала:
— Я побачу вже добудований дім.
Вона ніколи не запитувала в нього про Рорка. Її руки завжди лежали на бильцях крісла, щоб стримати будь-який різкий рух, що міг дати полегшення; її руки стали барометром терпіння, коли Вайненд пізно ввечері повертався додому і розповідав, що провів вечір у Рорка, в квартирі, що вона ніколи її не бачила.
Лише єдиний раз вона зламалася і запитала:
— Що це, Ґейле? Одержимість?
— Можливо, — відповів він. — Дивно, що він тобі не подобається.
— Я цього не казала.
— Я це бачу. І я не дивуюся. Це по-твоєму. Ти не любиш його — саме тому, що він саме той тип чоловіка, який ти маєш любити… Не обурюйся через мою одержимість.
— Мене це не обурює.
— Домінік, ти зрозумієш, якщо я скажу, що кохаю тебе дужче, відколи познайомився з ним? Навіть — я хочу це сказати — коли ти лежиш у моїх обіймах, мої почуття сильніші до тебе. Я відчуваю більше права на тебе.
Він говорив це з простою довірливістю, що існувала між ними протягом останніх трьох років. Вона подивилася на нього як завжди; її погляд був ніжним без зневаги і скорботним без жалю.
— Я розумію, Ґейле.
Згодом вона запитала:
— Ґейле, що він для тебе? Щось на кшталт храму?
— Щось на кшталт волосяниці, — відказав Вайненд.
Коли Домінік пішла нагору, він підійшов до вікна й завмер, дивлячись на небо. Він відкинув голову назад, відчуваючи, як натягнулися шийні м'язи, і подумав, що ця особлива урочистість погляду в небо виникає не від того, про що саме думає людина, а від того, як ти підводиш голову.
6
— Головна проблема сучасного світу, — сказав Еллсворт Тухі, — це інтелектуальна омана, буцімто свобода і примус — протилежності. Для розв'язання цієї величезної проблеми, що руйнує сучасний світ, ми повинні очистити нашу свідомість. Маємо розглянути це питання з погляду філософії. По суті, свобода і примус це те саме. Дозвольте мені проілюструвати цю тезу простим прикладом. Світлофори обмежили вашу свободу переходити вулицю, де заманеться. Але це обмеження дає вам свободу не потрапити під вантажівку. Якщо ви погодилися на роботу, з якої вам заборонено звільнитися, це обмежить вашу свободу розбудовувати кар'єру в іншому місці. Але звільнить вас від страху безробіття. Взявши на себе нові зобов'язання, ми автоматично здобуваємо нові свободи. Цих два явища нероздільні. Лише погодившись на всі обмеження, ми здатні досягнути справжньої свободи.
— Це правильно! — вигукнув
