Джерело - Айн Ренд

Він сидів у гобеленовому кріслі своєї вітальні — напівлежачи, витягнувши ноги вперед та випнувши черево, наче розбещена дитина, яка пишається своєю поганою поведінкою. Все в особі Мітчелла Лейтона було «майже» і «не зовсім», якимось недоробленим: його тіло наче почало рости, а потім передумало, залишивши йому видовжений тулуб на коротеньких опецькуватих ніжках; кістки його обличчя були тонкі, але плоть, що вкривала їх, зіграла з ними жарт, роздувшись, — недостатньо, щоб надати йому вигляду товстуна, але цілком достатньо, щоб припустити, що він хронічно хворіє на свинку. Лейтон Мітчелл набурмосено зиркав. Це не був тимчасовий вираз або особливість будови обличчя. Це була хронічна звичка, що віддзеркалювала його особистість. Здавалося, що він приндиться всім тілом.

Мітчелл Лейтон успадкував чверть мільярда доларів і провів тридцять три роки життя, намагаючись загладити провину за це.

Еллсворт Тухі стояв у смокінгу, опершись на стіл. Його недбалість мала відтінок поблажливого спокою і зарозумілості, наче люди навколо не заслуговували на хороші манери до себе.

Його очі блукали кімнатою. Приміщення було умебльоване ні цілком модерно, ні в колоніальному стилі, а лише трохи нагадувало часи Французької імперії; гладкі меблеві поверхні й лебедині шиї вигнутих опор, люстра в чорних рамах і електричні світильники, гобелени і хром; усе це об'єднувала лише висока ціна кожної речі.

— Це правильно, — войовничо сказав Мітчелл Лейтон, наче очікував, що ніхто з ним не погодиться, і хотів заздалегідь усіх образити. — Люди здійняли збіса багато галасу навколо свободи. Я хочу сказати, що це сумнівне, затаскане слово. Я навіть не впевнений, що це аж таке велике благо. Думаю, люди були б значно щасливіші в регульованому суспільстві з певними правилами й уніфікованими засадами — як-от в народному танці. Ви знаєте, які гарні народні танці. А які вони ритмічні. Це тому, що цілі покоління працювали над ними і не дозволять якомусь розумникові прийти і змінити їх. Це саме те, що нам потрібно. Порядок, тобто — ритм. А ще — краса.

— Це точне порівняння, Мітче, — сказав Еллсворт Тухі. — Я завжди говорив, що в тебе творча уява.

— Я хочу сказати, що люди нещасні не через обмежений вибір, а через необмежений вибір, — додав Мітчелл Лейтон. — Потрібно вирішувати, весь час щось вирішувати, щоразу розриваючись між шляхами, що ними слід іти. А в регульованому суспільстві людина почувається захищено. Ніхто їй не надокучатиме, що саме слід зробити. Нічого взагалі не доведеться робити. Тобто нічого, крім праці на благо суспільства.

— Лише духовні цінності важливі, — докинув Гомер Слоттерн. — Треба йти в ногу з часом. Це століття духовності.

У Слоттерна було широке обличчя із сонними очима. Рубіново-смарагдові ґудзики нагадували грудочки салату, приліплені до його накрохмаленої маніжки. Він був власником трьох універмагів.

— Потрібен такий закон, щоб усі вивчали таємничі загадки стародавнього світу, — сказав Мітчелл Лейтон. — Усіх їх вирізьблено на стінах єгипетських пірамід.

— Ваша правда, Мітче, — погодився Гомер Слоттерн. — На захист містицизму можна сказати чимало. Це з одного боку. З іншого ж — діалектичний матеріалізм…

— Це не суперечність, — презирливо промимрив Мітчелл Лейтон. — У світі майбутнього вони поєднаються.

— Насправді, — встряв Еллсворт Тухі, — це два штучно розділених вияви того самого. Тієї самої мети. — Його окуляри поблискували, наче підсвічені зсередини; здавалося, він насолоджується власними твердженнями.

— Я знаю лише те, що єдиним моральним принципом є безкорисливість, — сказала Джессіка Пратт, — це найшляхетніший принцип і священний обов'язок, значно важливіший за свободу. Безкорисливість — єдиний шлях до щастя. Я перестріляла б усіх, хто відмовляється від безкорисливості. Щоб позбавити їх від мук. Вони не здатні бути щасливими.

Джессіка Пратт говорила задумливо. Її ніжне обличчя починало старіти; її прив'яла шкіра, незнайома з косметикою, справляла дивне враження — здавалося, що палець, що торкнеться до неї, вкриється білим пилом.

Джессіка Пратт належала до старовинного американського роду, в неї не було грошей, але була велика пристрасть: любов до молодшої сестри Рене. Вони осиротіли в ранньому віці, й вона присвятила своє життя вихованню сестри. Вона пожертвувала всім: ніколи не виходила заміж, багато років боролася, інтригувала, ошукувала — і домоглася для Рене вдалого шлюбу: з Гомером Слоттерном.

Рене Слоттерн сиділа скрутившись на пуфику і жувала арахіс. Час від часу вона простягала руку до кришталевої вази на столику і брала чергову порцію. Вона заощаджувала фізичні зусилля. Світлі очі на її блідому обличчі спокійно поглядали навколо.

— Це занадто, Джесс, — мовив Гомер Слоттерн. — Не можна вимагати, щоб усі були святими.

— Я нічого не вимагаю, — боязко відповіла Джессіка. — Я вже давно перестала щось вимагати. Що нам справді потрібно, то це освіта. Думаю, містер Тухі це розуміє. Спонукаючи кожного здобути якісну освіту, ми отримаємо кращий світ. Якщо ми примусимо людей творити добро, вони зможуть стати щасливими.

— Це абсолютно марна суперечка, — втрутилася Єва Лейтон. — Нині жодна інтелігентна людина не вірить у свободу. Це старомодно. Майбутнє належить соціальному плануванню. Примус — це закон природи. Отак. Це очевидно.

Єва Лейтон була красунею. Вона стояла у сяйві люстри: гладке чорне волосся обрамлювало обличчя, блідо-зелений атлас сукні нагадував воду, що ніби стікала її тілом, збираючись ось-ось оголити ніжну, засмаглу шкіру. Єва мала особливий дар обирати тканини і парфуми, сучасні, наче алюмінієві стільниці. Вона була Венерою, яка виходила з люка підводного човна.

Єва Лейтон вірила, що її життєвою місією був авангард — байдуже в чому це виражалось би. Вона воліла безоглядно стрибати і приземлятися попереду всіх. Її філософія вкладалася в одну фразу: «Це мені зійде з рук». У розмови вона часто вставляла улюблене: «Я? Я — це післязавтрашній день». Вона була вправною вершницею, автогонщицею, відчайдушною пілоткою і чемпіонкою з плавання. Якщо вона довідувалася, що основною темою дня є сфера ідей, вона робила наступний стрибок, наче перескакуючи через канаву на своєму шляху, і приземлялася далеко попереду інших. А після посадки здивовано виявляла, що є люди, які сумніваються в її спритності. Ніхто не ставив під сумнів її попередніх досягнень. Єву страшенно дратували люди, які не погоджувалися з її політичними поглядами. Для неї це був особистий виклик. Вона завжди мала рацію, тому що вона — людина післязавтрашнього дня.

Чоловік Єви, Мітчелл Лейтон, ненавидів її.

— Це аж ніяк не марна суперечка, — гарикнув він. — Не кожен такий ерудований, як ти, моя люба. Ми повинні допомагати іншим. Це моральний обов'язок ідейних лідерів. Я хочу сказати, що ми не можемо послуговуватися словом «примус», наче городнім опудалом. Коли щось