Джерело - Айн Ренд

Увійшов дворецький, несучи на таці коктейлі. Тримаючи свій келих, Домінік дивилася, як Рорк бере свій. Вона думала: «Цієї миті він відчуває ніжку келиха пальцями, так само як я; у нас стільки спільного…». Вайненд стояв, тримаючи келих, і дивився на Рорка з недовірливим здивуванням, не так як господар, а як власник, який не йме віри, що запопав таку цінну річ… Домінік думала: «Я не божевільна. Я просто за крок до істерики, але все гаразд, я щось кажу, не знаю, що саме, але, мабуть, усе гаразд, бо вони слухають і відповідають, Ґейл усміхається, мабуть, я кажу щось доречне».

Вечерю подали, і вона слухняно підвелася; вона пішла до їдальні, наче зграбна тварина, яка обирає позу, прислухавшись до своїх інстинктів. Вона сиділа на чільному місці, між двома чоловіками, які розташувалися один навпроти одного. Вона дивилася на срібне приладдя в Роркових руках, на поліровану поверхню металу з ініціалами «ҐВ». Вона думала: «Я робила це так часто — я, вельмишановна місіс Ґейл Вайненд. Тут сиділи сенатори, судді, президенти страхових компаній праворуч від мене — я звикла до цієї ролі — ось чому Ґейл протягом стражденних років піднімався вгору, отримуючи право розважати за вечерею сенаторів і суддів, щоб дожити до цього вечора, коли його гостем буде Говард Рорк».

Вайненд говорив про газетний бізнес; він охоче обговорював це з Рорком, принагідно й вона докидала кілька речень, що здавалися їй необхідними.

Її голос лунав зі світлою невимушеністю; її відносило потоком, і вона не опиралася, будь-які особисті емоції, навіть біль або страх, здавалися недоречними. Вона подумала, якщо Вайненд зненацька скаже їй посеред розмови: «Ти з ним спала», вона відповість: «Так, Ґейле, атож». Але Вайненд рідко дивився в її бік, а коли й дивився, вона знала з виразу його обличчя, що її обличчя було нормальне.

Потім вони повернулися до вітальні, й вона подивилася на Рорка, який стояв біля вікна на тлі вогнів міста. Вона думала: «Ґейл збудував цей будинок як символ перемоги, щоб завжди бачити місто внизу — місто, в якому він нарешті керує. Але насправді він збудував його саме для Рорка, щоб той стояв біля вікна — гадаю, Ґейл сьогодні це розуміє». Рорк закривав своїм тілом кілометри міського краєвиду, залишаючи видимими навколо його силуету лише кілька цяток світла та кілька кубів освітленого скла. Рорк курив, і вона спостерігала, як його сигарета повільно переміщувалася чорним небом, як він підносив її до вуст, потім відводив руку, струшуючи попіл, і вона думала: «Це лише іскри з його сигарети, ці блискотливі цятки у просторі позаду нього».

Вона лагідно сказала:

— Ґейлові завжди подобалося дивитися на місто вночі. Він був закоханим у хмарочоси.

Вона зауважила, що вжила минулий час, і запитала себе: чому?

Вона не пригадувала, що говорила, коли вони повернулися до розмови про новий будинок. Вайненд приніс із кабінету ескізи, розклав їх на столі, й вони втрьох схилилися над ними. Рорк пояснював, указуючи олівцем на суворі геометричні сплетіння тонких чорних ліній на білих аркушах. Вона чула його голос, так близько, він щось пояснював. Вони не говорили про красу і велич, а про комірчини, сходові клітки, комори, ванні кімнати. Рорк запитав, чи подобається їй їхнє розташування. Вона думала, як дивно, що вони розмовляють про це, наче справді вірять, що вона житиме у цьому будинку.

Коли Рорк пішов, Вайненд запитав:

— Що ти про нього думаєш?

Вона відчувала, як щось злісне та небезпечне здіймається хвилею в душі, й відповіла, відчуваючи почасти страх, почасти свідомо провокуючи його:

— Він не нагадав тобі Дуайта Карсона?

— О, забудь про Дуайта Карсона!

Голос Вайненда, відкидаючи поважність, не визнаючи вини, пролунав точнісінько так, як голос, який нещодавно сказав: «Забудь про храм Стоддарда».

Секретарка із приймальні ошелешено витріщилася на шляхетного джентльмена, обличчя якого так часто бачила в газетах.

— Ґейл Вайненд, — назвався він, схиляючи голову. — Я хотів би побачитися з містером Рорком, якщо він не зайнятий. Якщо зайнятий, будь ласка, не заважайте йому. Я прийшов без попередження.

Вона й уявити не могла, що Вайненд може прийти до бюро без попередження і так поштиво просити про зустріч.

Вона повідомила про відвідувача. Рорк вийшов до приймальні, всміхаючись, наче у цьому візиті не було нічого незвичайного.

— Привіт, Ґейле. Заходь.

— Привіт, Говарде.

Він зайшов до кабінету вслід за Рорком. За широкими вікнами місто розчинялося в сутінках пізнього пообіддя; падав сніг; чорні крупинки знавісніло кружляли навпроти світла.

— Говарде, якщо ти зайнятий, не хочу перешкоджати. Нічого важливого. — Він не бачив Рорка п'ять днів.

— Я не зайнятий. Знімай пальто. Попросити, щоб принесли креслення?

— Ні. Я не хочу говорити про будинок. Насправді я прийшов без причини. Увесь день просидів в офісі, трохи втомився, і мені захотілося зайти сюди. Чому ти шкіришся?

— Нічого. Просто ти сказав — без причини.

Вайненд зиркнув на нього, всміхнувся і кивнув.

Сів на край Роркового столу — з невимушеністю, що її ніколи не відчував у власному кабінеті, — встромивши руки до кишень, похитуючи ногою.

— Майже безглуздо розмовляти з тобою, Говарде. Я щоразу почуваюся так, наче читаю в тобі власну копію, а ти натомість уже прочитав оригінал. Здається, ти чуєш усе за хвилину до того, як я це промовлю. Ми не синхронізовані.

— Ти називаєш це несинхронізованістю?

— Гаразд. Ми надто синхронізовані. — Він повільно оглядав кабінет. — Якщо ми володіємо речами, яким кажемо «так», тоді я власник і цього кабінету?

— Тоді так.

— Знаєш, що я тут відчуваю? Ні, не можу сказати, що я тут як удома — не думаю, що я здатен почуватися десь як удома. І не можу сказати, що тут, як в палацах, які я відвідав, або в знаменитих соборах Європи. Тут я почуваюся так, наче знову опинився в Пекельній кухні — за її найкращих днів. А їх було небагато. Але іноді — коли я сидів так само, тільки десь на напівзруйнованій стіні біля набережної — небо було всіяне зорями, довкруги лежали купи сміття, і річка смерділа гнилими мушлями… Говарде, коли ти озираєшся назад, тобі не здається, що твої дні рівномірно котилися вперед, наче їх відклацували на друкарській машинці — всі однакові? Або цикл закінчувався, ти робив зупинку — а потім стрічка знову розкручувалася?

— Були зупинки.

— Ти це розумів тоді — ти знав, що то було?

— Так.

— А я ні. Я зрозумів це пізніше. Але ніколи не знав причин. Якось було так — мені дванадцять, і я