Джерело - Айн Ренд

— Не шукай пояснень.

— Ти це розумієш?

— Я сказав: не шукай.

— Я думаю про своє минуле — весь час, відколи ми познайомилися. А я прожив чимало років, не думаючи про нього. Ні, не варто робити з цього якихось таємних висновків. Мені не боляче озиратися назад, хоча задоволення від цього я теж не отримую. Це просто спогади. Не питання і навіть не сентиментальна подорож. Це наче безцільне блукання, наче прогулянка за містом увечері, коли ти трохи втомлений… І це якось пов'язано з тобою, бо я завжди повертаюся до однієї думки. Я думаю, що ми з тобою починали однаково. З тієї самої точки відліку. З нуля. Це безперечно. Я не можу знайти в цьому жодного особливого сенсу. Лише одна думка: «Ми почали однаково»… Хочеш мені пояснити, що це означає?

— Ні.

Вайненд роззирнувся — і помітив газету на стосі кореспонденції.

— Хто тут, матері його, читає «Знамено»?

— Я.

— Відколи?

— Близько місяця.

— Мазохізм?

— Ні. Звичайна цікавість.

Вайненд підвівся, взяв газету і проглянув її. На одній сторінці затримався і реготнув. Він показав це Роркові: сторінку з фотографіями ескізів будівель для виставки «Марш століть».

— Жахливо, еге ж? — запитав Вайненд. — Огидно, що ми повинні друкувати оце. Але я почуваюся краще, коли пригадую, як ти відповів цим видатним громадським діячам. — Він втішено засміявся. — Ти сказав їм, що не взаємодієш і не співпрацюєш.

— Але це не було жестом, Ґейле. Звичайний здоровий глузд. Не можна співпрацювати із самим собою. Я можу взаємодіяти, якщо вони це так називають, із будівельниками, які зводять мої будинки. Але я не можу допомогти їм класти цеглу, а вони не можуть допомогти мені проектувати.

— Хотів би я спромогтися на такий жест. Я змушений надавати слово на сторінках своїх газет громадським діячам. Але так і має бути. Ти дав їм ляпаса від мого імені. — Він незлостиво відкинув газету. — Це наче обід, на якому я був сьогодні. Національний конгрес рекламодавців. Я повинен його висвітлити — всі ці сіпання і маячню. Мене нудило від цього так, що я боявся оскаженіти і розтрощити комусь довбешку. А потім подумав про тебе. Подумав, що тебе це не зачепило б. Нізащо. Національного конгресу рекламодавців не існує, якщо ти не знаєш про його існування. Він перебуває в якомусь п'ятому вимірі, що може ніколи не перетнутися з твоїм. Я подумав про це, і мене попустило.

Він оперся на стіл, схрестив руки на грудях і спокійно заговорив:

— Говарде, колись у мене було кошеня. Чортяка сам прив'язався до мене — блохасте мале чудовисько зі стічної канави, шкіра й кістки, бруднющий, — він пішов за мною додому. Я його нагодував і вигнав на вулицю, та наступного дня він знову сидів біля будинку, і я забрав його. Мені тоді було сімнадцять, я працював у «Газеті», лише вчився працювати, щоб вижити. Я міг нормально ставитися до цього, але не завжди. Іноді мені було дуже погано. Особливо вечорами. Якось я навіть хотів накласти на себе руки. Не від гніву — гнів лише спонукав мене працювати наполегливіше. Не від страху. Від огиди, Говарде. Від такої огиди, коли мені здавалося, що весь світ затоплено нечистотами, що пожирали все довкола, навіть небо, навіть мій мозок. А потім я дивився на те кошеня і думав, що воно й гадки не має про те, до чого я відчуваю відразу, і ніколи про це не дізнається. Воно було чисте — чисте в абсолютному значенні, тому що не здатне було осягнути потворності світу. Не можна й пояснити, яке це було полегшення — намагатися уявити, що відбувається в цьому маленькому мозку, проникнути в його свідомість, чисту й вільну. Я лягав на підлозі, підсовувався обличчям до живота кошеняти — і слухав, як воно муркоче. Тоді я почувався краще… Отак, Говарде. Я порівняв твій кабінет із прогнилим причалом, а тебе — з бездомним кошеням. Таким-от чином я виявляю повагу.

Рорк усміхнувся. Вайненд побачив у його усмішці вдячність.

— Помовч, — гостро сказав Вайненд. — Нічого не кажи. — Він пішов до вікна і постояв там, дивлячись надвір. — Не розумію, якого біса я це розповідаю. Вперше в житті я щасливий. Я зустрів тебе, бо захотів збудувати пам'ятник своєму щастю. Я приходжу сюди, шукаючи відпочинку, знаходжу його, а ще поговорити… Пусте, не зважай. Поглянь, яка огидна погода. Ти вже закінчуєш роботу? Ти вже звільняєшся?

— Так, майже.

— Повечеряймо десь.

— Чудово.

— Я можу скористатися твоїм телефоном? Скажу Домінік не чекати мене на вечерю.

Він набрав номер. Рорк рушив до дверей креслярні — дати доручення перед виходом. Але затримався. Він мусив зупинитися і почути.

— Привіт, Домінік?.. Так… Утомилася? Мені здалося з голосу… Я не вечерятиму вдома, вибач мені, люба… Не знаю, може, буду пізно… Я повечеряю в місті… Ні. Я вечеряю з Говардом Рорком… Алло, Домінік… Так… Що?.. Я телефоную з його кабінету… Бувай, люба… — Він поклав слухавку.

У бібліотеці пентхауса Домінік стояла, не відкладаючи слухавки, наче розмова досі тривала.

П'ять днів і ночей вона боролася з єдиним бажанням — піти до нього. Побачити його будь-де — вдома, в офісі, на вулиці — заради одного слова, одного погляду, але віч-на-віч. Вона не могла піти. Її свобода дій закінчилася. Він може прийти до неї, коли забажає. Вона знала, що він прийде, і що він хоче, щоб вона на нього чекала. Вона чекала, тримаючись за одну думку — адресу бюро в хмарочосі Корда.

Стояла, стискаючи в руці слухавку. Вона не мала права піти за цією адресою. На це мав право Ґейл Вайненд.

Увійшовши за викликом до Вайнендового кабінету, Еллсворт Тухі зробив кілька кроків і зупинився. Стіни кабінету — єдиної розкішної кімнати в редакції «Знамена» — було обшито панелями з коркового дерева та міді, на них ніколи не висіли картини. Тепер на стіні навпроти столу під склом висіла збільшена фотографія Рорка на відкритті будинку Енрайта; Рорк стояв, відкинувши назад голову й опираючись на парапет набережної.

Тухі повернувся до Вайненда. Вони глянули один одному в очі.

Вайненд вказав на стілець. Тухі сів, і Вайненд, посміхаючись, заговорив:

— Ніколи не думав, що колись погоджуся з деякими вашими соціальними теоріями,