Джерело - Айн Ренд
— Ні.
— Ні? Ви дозволили собі забути?
— Ні. Я ненавиджу некомпетентність. Імовірно, це єдине, що я ненавиджу. Але це не викликає в мене ні бажання керувати людьми, ні бажання навчити їх чогось. У мене було тільки одне бажання — робити свою роботу по-своєму і дозволити розірвати мене на шматки, якщо це необхідно.
— І вас розривали?
— Ні. Здебільшого то були дрібнички.
— І ви без страху озираєтеся назад? На все?
— Так.
— А я ні. Це сталося однієї ночі. Мене побили, і я повз до дверей. Пригадую бруківку — вона була просто перед моїм носом — я досі її бачу. Прожилки каміння і білі цятки… Я повинен був переконатися, що бруківка рухається… Не відчував, пересуваюся я чи ні, але здогадувався за бруківкою. Мусив бачити, як ці прожилки і цятки змінюються, я мусив доповзти до наступного візерунка або тріщини за кілька сантиметрів попереду — це тривало довго — і я знав, що за мною тягнеться кривава смуга…
У його голосі не було жалю до себе; тон був простим, нейтральним, з ледь відчутним подивом.
Рорк сказав:
— Хотів би я вам допомогти.
Вайненд спроквола і зовсім невесело всміхнувся:
— Безумовно, ви змогли б. Я навіть вважаю, що це було б дуже доречно. Два дні тому я вбив би кожного, хто насмілився б побачити в мені об'єкт для співчуття… Ви знаєте, звісно, що не цю ніч я ненавиджу, згадуючи минуле. Не те щоб я боявся озиратися назад. Це була просто найменш болюча згадка. Про це я можу говорити. Існують інші речі, про які неможливо навіть згадувати.
— Я знаю. Це те, що я мав на увазі.
— А що саме? Скажіть.
— Храм Стоддарда.
— Ви хочете допомогти мені забути про нього?
— Так.
— Ви клятий йолоп! Невже ви не розумієте, що…
— Невже ви не розумієте, що саме це я зараз роблю?
— Як?
— Погодившись будувати для вас дім.
Рорк побачив косі зморшки на чолі Вайненда. Його очі здавалися безбарвнішими, ніж зазвичай, наче блакить відступила від райдужки, залишивши на його обличчі два білих, сяйливих овали. Він сказав:
— За це ви отримаєте пристойну винагороду.
Він побачив усмішку на обличчі Рорка, яку той відразу притлумив. Вона виказувала, що несподівана образа була визнанням капітуляції, очевиднішої, ніж зізнання у ній; притлумлення усмішки сказало йому, що Рорк не збирається йому допомагати.
— Так, звісно, — спокійно відповів Рорк.
Вайненд підвівся:
— Їдьмо. Ми гайнуємо час. У мене є важливі справи на роботі.
На зворотному шляху до міста вони не розмовляли.
Вайненд розігнав автівку до ста сорока кілометрів на годину. Швидкість перетворила краєвиди обабіч дороги на дві масивних стіни з розмитими силуетами; вони наче летіли довгим, закритим зусібіч, мовчазним коридором.
Вайненд зупинився біля входу до будівлі Корда і висадив Рорка. Він сказав:
— Ви можете приїжджати на ділянку, коли вам це буде потрібно. Я не мушу їздити з вами. Ви отримаєте всю необхідну інформацію в моєму офісі. Будь ласка, не телефонуйте мені без нагальної потреби. Я буду дуже зайнятим. Повідомте, коли будуть готові перші ескізи.
Коли ескізи були готові, Рорк зателефонував до Вайнендового офісу. Вони не спілкувалися місяць.
— Будь ласка, містере Рорк, не кладіть слухавку, — сказала секретарка.
Він чекав. Секретарка повернулася і повідомила, що містер Вайненд просить, щоб ескізи привезли йому у другій половині дня; вони домовилися про час. Сам Вайненд не розмовляв.
Коли Рорк увійшов до кабінету, Вайненд привітався люб'язно і формально. На його холодному, ввічливому обличчі не залишилося жодного сліду колишньої відвертості.
Рорк простягнув йому ескізи і креслення будинку в перспективі. Вайненд уважно вивчав кожен аркуш. Він тривалий час розглядав ескізи. Потім підвів очі.
— Я вражений, містере Рорк. — Його голос був образливо стриманим. — Ви вразили мене з першої зустрічі. Я обміркував усе і хочу зробити вам виняткову пропозицію.
Він дивився Роркові в очі й говорив із м'яким тиском, майже ніжно, наче демонстрував, що бажає поставитися до Рорка з належною обачністю, щоб підготувати до своєї пропозиції. Він підняв ескіз, утримуючи його двома пальцями, щоб світло впало безпосередньо на нього; білий аркуш на мить засяяв, увиразнюючи чорні лінії олівця.
— Ви хочете зводити цей будинок, — лагідно запитав Вайненд. — Дуже хочете?
— Так, — відповів Рорк.
Вайненд не ворухнув рукою, лише розкрив пальці, й ескіз впав лицем на стіл.
— Ви збудуєте його, містере Рорк. Так, як ви його спроектували. Так, як накреслили на ескізі. За однієї умови.
Рорк сидів, відхилившись назад, із руками в кишенях, уважно очікуючи.
— Ви не хочете запитати мене про цю умову, містере Рорк? Чудово, я вам скажу. Я згоден на цей проект за умови, що ви погодитеся на мою пропозицію. Я хочу укласти з вами угоду, згідно з якою ви станете єдиним архітектором усіх моїх майбутніх споруд. Як ви розумієте, роботи буде доволі багато. Наважуся сказати, що я контролюю в цій країні найбільший обсяг будівництва, ніж будь-хто інший. Будь-хто із ваших колег за фахом хотів би стати моїм ексклюзивним архітектором. Я пропоную це вам. Натомість ви повинні пристати на певні умови. Перш ніж їх назвати, я хотів би ознайомити вас із деякими наслідками вашої відмови. Як ви, ймовірно, чули, я не люблю відмов. Мій вплив — великий, і я використовую його в два способи. Мені легко влаштувати так, щоб ви не отримали в цій країні жодного замовлення. Ви маєте кількох прихильників, але жоден перспективний підприємець не витримає того тиску, що я його можу заподіяти. У вас уже були періоди простою. Вони видадуться дрібничкою, порівняно із блокадою, що я можу влаштувати. Ви не зможете навіть повернутися до гранітного кар'єру — о так, я знаю про це, літо 1928 року, кар'єр Франкона в Коннектикуті. Звідки інформація? Від приватних детективів, містере Рорк. Ви зможете захотіти туди повернутися, та я подбаю, щоб усі кар'єри було закрито для вас. А зараз я розповім, що мені від вас потрібно.
Пліткуючи про Ґейла Вайненда, ніхто не згадував виразу його обличчя в такі миті. Ті кілька осіб, які його бачили, не розповідали про це. Першим із цих людей став Дуайт Карсон. Вайнендові губи розтулялися, його очі сяяли. Це був вираз чуттєвої насолоди, отриманої від агонії — агонії його жертви, його самого чи обох.
— Я хочу, щоб
