На Розпутті - Борис Дмитрович Грінченко
Таке життя подобалося йому. Властиво, він не думав про те, чи воно йому подобається, чи ні, а просто йому було так спокійніше жити, і він жив так. За фізичною працею та за щоденними нним клопотом від його якось відходили ті важкі згадки, що завсігди, як з'являлися, несли з собою муку...
А тут незабаром ще робота настигла. Одного разу, шпортаючись у саду, Демид побачив, що до його йшла мати, а з нею якась селянська жінка.
- А кинь на хвилину, синку, та йди сюди! - гукнула мати, не хотячи лізти між покопані ямки. Демид кинув лопату і підійшов.
- А що, мамо?
- Та ось молодиця прийшла - чоловік ногу врубав - так чи нема в тебе такого, щоб кров зупинити?
- Дуже врубав? - спитався він у жінки.
- Та там так, що не доведи й мати божа,- так кров і цебенить! Уже ми й стару Хомиху кликали, щоб замовила кров - замовляла-замовляла - ні, нічого! Будьте вже ласкаві, поклопочіться!
Жінка вклонилася Демидові.
Він збігав у хату і взяв дещо з своєї невеличкої аптечки.
- Ходіть! Ви далеко живете?
- Та ні: сьома хата од краю на нижчій перії! Хіба ж ви не знаєте? - ми Карпенки.
Вони пішли. Невеличка слобідка починалась, трохи оступившись от Гайденкового двору, Демид ішов швидко поруч з Карпенчихою, що, не кидаючи охкати та нарікати на свою долю, розповідала йому, що її чоловік Грицько робив до воза люшню і врубався; що вони вбогі, що дітей у їх нема, сама Дочка Оришка, та й з тієї не яка там ще поміч - усього 15 год їй та й здоров'я мало... Вона може ще й більше розповідала б Демидові, так уже дійшли до хати.
Грицько Карпенко лежав у хаті на полу блідий, ледве притомний, бо з його дуже багато витекло крові. Ліва нога нижче коліна була гола і вся закривавлена. Кров стікала на піл, капала додолу.
Демид позасукував рукава і мовчки почав розглядати ногу. Мабуть, чоловік стоячи рубав щось проміж ніг і одбатував собі добрий шмат од литки. Демид заходився спиняти кров і за кілька часу досяг цього. Він обмив ногу, пересунув з кривавого місця хворого і почав зав'язувати рану.
- А дайте мені голки! - сказав Демид і підвів голову.
Він несподівано вздрів перед себе дівчину, невеличку на зріст, з надзвичайно тонкими, "панськими" рисами в обличчі. Ще дивніші були дівчинині очі - великі та карі, що, широ розплющившись, з якимсь несамовитим острахом дивились криваву рану Грицькову; обличчя було бліде, худі руки зціплені міцно притулені до грудей.
- Орисю! Де ти голку діла? - озвалась Карпенчиха дочки.
А Орися мов не чула і все стояла на одному місці, біля лежанки, не зводячи очей із батькової рани.
- Орисю, ти чуєш? Та ось вона! - сказала жінка і сама подала Демидові голку.
- Чого ти тут стала на дорозі? - торкнула вона дочку за плече.
Дівчина мов прочумалась і тихо відійшла далі від печі, спустивши очі й руки.
- Ну, ось і край,- промовив нарешті Демид, добре завивши ногу в полотно.- Якби ви, тітко, дали мені руки помити.
- Орисю, біжи в сіни, набери швидше води!
- Та нащо ж набирати сюди води? - я піду надвір та там і помию. Ходім, Орисю!
Дівчина глянула на Демида своїми великими очима, узяла кухля і пішла за їм з хати. Помивши руки, Демид знову вернувся до хати і почав розказувати Карпенчисі, як треба поводитися з хворим і сказав, що навідуватиметься до його. Карпенчиха вислухала все, перепиталась і, нарешті, дякуючи випроводила Демида з хати.
- Бувайте здорові, тітко! Бувай і ти здорова, Орисю! - ласкаво сказав Демид. Йому було жаль дівчини, що так налякалася з батькового нещастя, і він додав: - Не журись: ми батька вигоїмо!
Орися, що досі ще ні слова не сказала, тільки почервоніла.
Демид пішов додому, але з того часу щодня навідувався до хворого. Рана гоїлась не дуже швидко, і за той час, що Демид ходив до Грицька, він добре придивився до його сім'ї.
Проста селянська сім'я, не зовсім убога, але й не заможна. Жила день по дню з власної праці. Грицько і зроду був не дуже говіркий, а тепер за хворобою мало й бажав озиватись; зате надолужала Грициха, і незабаром Демид знав добре не саму цю сім'ю з трьох душ, але і всіх її родичів, сватів, кумів та сусід - знав, з ким Грициха ладнає, з ким лається, з ким позивається і чий годований кабан порив їй увесь город. Мабуть, удалася в батька: все мовчала. Вона була зовсім не така мала, як тоді, вперше, йому здалося - була навіть трохи старша на погляд от своїх літ. Чепурна якоюсь не простою, не мужичою вродою. Найбільше і досі вражали Деміда її очі - великі-великі. Дівчина завсігди ховала їх під довгими віями, але як вона часом підводила вії, то з-під їх мов щось блискало; з Демидом вона не розмовляла, тільки відказувала здоровкання та прощання, навіть не дивилася на його. А проте Демид упевнився, що вона не дивиться на його тільки, як він на неї дивиться, бо одного разу він, зненацька озирнувшись, побачив такий запитливий та цікавий погляд з тих великих очей на його втуплений, що аж здивувався. Дівчина ж почервоніла густо, і на очах у неї аж сльози набігли, і прудко як сайгак стрибнула вона з хати. Але скільки Демид зачіпав її розмовою, вона завсігди викручувалась отими "еге" або "ні".
- Та вона в нас дика! - зацокотіла одного разу Грициха, побачивши Демидові заходи.- Чужого чоловіка сахається! І чого, дурна? - вдалася вона до дочки.
Але дочка почервоніла і, як звичайно, втекла з хати.
Бачивши те, Демид, дуже зацікавившись цим гарненьким дівчам, прибрав інший ярміс і став поводитись так, мов зовсім її не поміча. Се помогло, бо трохи згодом він побачив, що Орися вже не тіка, скоро він увійде в хату, не кидає своєї роботи, а робить, що й робила. Одного разу вона навіть щось сама хотіла сказати Демидові, але зачервонілась і втекла. Т'але ж днів
