На Розпутті - Борис Дмитрович Грінченко
Він вийшов з гайка. Перед їм прослалося поле. Половина його була чорна, зорана. Там, де кінчалося оране, чотири пари волів тягли плуга. За їм ішов Трохим, батьків наймит. Він нахиливсь над плугом і державсь руками за чепіги. Він так робив це, що здавалося,- не воли, а він, попихаючи руками, різав плугом землю. Побіч волів йшов хлопець-погонич.
Угрузаючи в ріллю, Демид перейшов аж до орачів.
- Боже поможи! - промовив він, підійшовши до Трохима та йдучи поруч з їм.
Трохим, не одриваючи ні рук, ні очей од плуга, кивнув йому головою, промовивши:
- Спасибі!
- На зяб? - спитався Демид.
Трохим знову кивнув головою, не покидаючи свого діла. Воли тихо тягли плуга, Трохим з напруженими руками керував їм. Демид ішов поруч з Трохимом. Так вони дійшли борозни. Хлопець завернув воли. Трохим витяг плуг з землі, підняв його. Воли потягли граділь у бік, колішня завернулася. Трохим заніс плуга і поставив як треба.
- Стій! - сказав він і випроставсь.
- Здорові були, Трохиме! - промовив Демид, подаючи йому руку.
- Та в мене руки умазані! - відмовив невисокий, але кремезний, з невеликими чорними вусами, моторний Трохим, поглядаючи на свої руки, умазані в землю.
- От ще вигадуйте! - сказав Демид, стискаючи йому руку. - А дайте я за вас поорюсь!
- А не забули? - спитав Трохим.
- Чому забув? - відмовив Демид і взявсь за чепіги.- Ви покуріть, а я піду. Ану!
Погонич ляснув батогом, і плуг рушив. Хоч Демид і сказав що не забув орати, але зараз же почув, що трохи одвик. Він вивчився орати в кінці цього літа, як орано на озиме,- вивчився, звісно, не з якої там потреби, а більше задля гімнастики, бо яко лікар вважав фізичну працю, та ще й надворі, за потрібну людському здоров'ю. Але тепер він чув, що руки його не так певно керували плугом, як тоді.
- Демиде Кириловичу! - гукнув Трохим, набиваючи люльку.- А то ж нащо огріх?
- Не буду! - відмовив Демид, але за малим зараз же й другого не зробив. Мерщій наліг з усієї сили на чепіги і поставив плуг як треба. Земля здималась поперед плуга, репалась і одверталась чорними соковитими скибами набік.
- Глибше! - гукнув Трохим.
Демид ще наліг на плуг - скиби потовщали.
На новій борозні Демид почув, що вже впевненіше керує плугом. Хоча Трохим, накурившися добре, ходив за їм і казав, щоб він віддав йому плуга, але Демид не послухавсь і орав доти, аж поки прибігла наймичка кликати їх снідати. Демид довів борозни, витяг, струснув плуга і перекинув його на бік. Погонич повиймав занози з ярем і налигані воли пішли пастися.
- Ну, ходіть! - промовив Трохим.- Тепер і попоїсти можна.
- Чому ні? - відмовив Демид і почув, що в його трохи болить спина і страшенно хочеться їсти.
- А вам, тату, ще багато орати на зяб? - спитався за сніданням Демид.
- Та спізнилися, сину, один наймит не дожив, кинув... Сам Трохим усього не вхопить. От і завтра доведеться його відірвати від оранки та послати в город. А другого наймита не хочеться наймати.
- Так ви, тату, вже візьміть Трохима куди вам треба, а я сам поорюсь,- сказав Демид.
- Ну, вигадав ще! - відмовив батько.
- Та чого ж там вигадав?
- Та наче справді нікому робить!
- Адже сами кажете, що спізнились. Та мені й хочеться трохи поробити - саме тіло просить фізичної праці.
- Так це важко, увесь день орати! - впевняв Кирило Семенович
- Коли й буде важко, то тільки спершу. Оре ж Трохим
- Ну, гляди!
- Бач, приїхав відпочивати, а сам он що! - невдоволено сказала Марта Іванівна.
- Та воно, стара, оце саме й відпочинок від книжок! - заспокоїв її Кирило Семенович.
А проте ні Кирила Семеновича, ні Марту Іванівну не здивувало Демидове бажання. Демид і завсігди, ще змалечку, охоче брався до простої роботи. Помагаючи батькові та матері в господарстві, Демид давно ще вивчився молотити і любив цю роботу. Та й самі старі Гайденки, хоч і не зважали ні на які там наукові досліди про те, що треба людині фізичної праці а просто з неминучої потреби брались часом за граблі та вила, а Кирило Семенович і до плуга. Звісно, батькові й матері трохи було дивно спершу, що чоловік, скінчивши університета та мігши бути людиною великою (так вони думали про Демида),- ішов орати, та потім звикли і коли тепер вони й умовляли Демида не робити сього, то просто думаючи, що се буде йому дуже важка робота.
Поснідавши, Трохим пішов до іншого діла, а Демид, з погоничем удвох, до плуга. Демид орав увесь день і страшенно втомився: спина, руки й ноги дуже боліли, найбільше спина.
Він заснув, як мертвий, але встав другого дня до схід сонця вкупі з батьком - свіжий та дужий. Трохи здригаючися з холоду, побіг до возівні, витяг плуга і запріг удвох з погоничем воли, їхати тепер треба було аж на другу ниву - далеко, тим на ввесь день. Жаліслива Марта Іванівна ще звечора бідкалась, що Демид не обідатиме дома і хотіла була прислати к обіду по його коня, та Демид зважливо повстав проти цього. Зате вже обід вона йому добрий прислала.
Демид за цей день утомивсь далеко менше, ніж учора. Аж до неділі орав він щиро і встиг доорати все вчасно і тим не трохи здивував скептичного свого Трохима, бо той думав спершу, що це тільки так - пустує панич.
Але панич не пустував. Навпаки, Трохим міг бачити, що він дедалі все щиріше та щиріше береться до простого діла. Після оранки Демид заходивсь коло саду і, нанявши собі хлопця до помочі, почав копати та перекопувати та садити. В один час з усіма робочими людьми на селі уставав він уранці і йшов до роботи. Здорове осіннє повітря проймало його спершу холодом і примушувало щиро братися до лопати. За чверть години йому було вже душно, а к сніданню у його з лоба капав піт. І так спливав у роботі ввесь день. Демид почував себе здоровим і спокійним.
