На Розпутті - Борис Дмитрович Грінченко
- Що це? - подумав Демид.- Чого се мені так покращало це все, таким ріднішим, любішим зробилося?
І він згадав, як виїздив з міста і як місто здавалось таким адзвичайно похмурим, темним, гнітючим...
- Демиде, голубчику! Синочку! - скрикнула старенька ухорлява Демидова мати, вискочивши на рундук та обхопивши сина.
- Боже мій! Як же ти змарнів! - скрикнула вона знову, глянувши йому в обличчя.
- Дарма,- ось ви, мамо, мене підгодуєте,- усміхнувся Демид.
- Біжи, стара, вари галушки, вареники, книші, пироги, пундики...- промовив Кирило Семенович.
- Бозна-що ти, старий, кажеш!.. Та й де ж таки видано, щоб книші, пироги та пундики варили! - одмовила Марта Іванівна і повела сина в хату.
Демид увійшов у просту, добре йому знайому світлицю, що звалася в їх пишним ім'ям - вітальня,- тим, що тільки в їй можна було вітати гостей,- уздрів знайомі, помазані білою глиною стіни, кілька стародавніх стільців попід стінами, ще стародавніші два крісла біля столу, канапу стару та малюнків кільки по стінах - уздрів це все і почув себе так спокійно. Глянув на батька та на матір: обличчя у їх сяли з щастя. Демид обняв матір і поцілував щиро, потім батька.
- Ну, ось я й дома! - і правда ж, що нема і не буде ніде так гарно, як дома!
- Йо? - перепитав зрадівши батько.- Тільки тепер гляди, бережись, а то мати загодує тебе всякими своїми...
- Бозна-що ти кажеш, старий!..
- А то й ні? А ти б краще спиталася, чого це Демид приїхав.
- Авжеж чого: мабуть, попрощаться та на свої лікарі їхати! - і обличчя у Марти Іванівни засмутилося.
- От же й не вгадала, стара! Поганий ти угадько, поганіший за тих трьох циганових синів, що, знаєш...
- Та знаю вже!.. Але що ж там таке, коли не лікарі? - питалася Марта Іванівна.
- Лікарів, мамо, ще поки ніяких і нема, ще коли там будуть, а я приїхав просто у гості до вас,- сказав Демид.
- Оце гарно, синку, вигадав, хоч я на тебе надивлюся...
- Якщо ми з їм не помремо з голоду!..- перепинив Кирило Семенович.
- Ой, лишко!.. Я ж і забула за обід! - скрикнула мати і побігла до пекарні.
- Ну, а я піду в свою хату,- промовив Демид,- трохи вмиюся,- і вийшов. Його хата, та, що в їй він звичайно жив, як бував дома, була малюсінька світличка з одним вікном, з ліжком з одного боку та з лавою, селянським килимом укритою, з другого - з столом та з стільцем. Якщо додати сюди полички та книги та два-три письменницькі портрети, а серед їх великий Шевченків, то це й усе, що було в їй. Демид умивсь, передягсь і пішов до гурту. Там гарячий борщ уже парував на столі. Зголоднілі подорожні так залюбки заходились коло його, що ніколи було й розмовляти. Але як трохи під'їли, то Марта Іванівна, що не зводила з сина очей, запиталася несміливо, видимо боячись лихої відповіді:
- І довго ж це ти будеш у нас, синку?
- А поки проженете! - усміхнувсь Демид.
- Ні,ти кажи!
- Та й сам не знаю... Хочеться дома побути - уже, якщо звелите, з місяць поживу.
- Йо! - скрикнула радісно Марта Іванівна: вона ніяк не сподівалася такого.
- Боюсь тільки, що нароблю вам клопоту, - сказав Демид.
- Дарма, сину, - мати любе клопіт, їй без клопоту, як солдатові без війни! - озвавсь Кирило Семенович.
- І що-бо ти кажеш, старий - рівня до салдата! - промовила невдоволено Марта Іванівна. Вона завсігди воювала з своїм "старим": він любив її лякати і трошки глузував, що була така товкуща, а вона раз у раз ображувалася з того, хоча, звісно, в її без краю доброму серці ся образа держалася тільки доти, поки вона доказувала своє останнє слово про неї.
Після цього розмова зробилася зовсім весела. Батько й мати переказували Демидові усякі хуторянські новини, а Демид слухав їх, забувши на який час те похмуре гнітюче місто, що з його він приїхав.
Та лігши того вечора вже пізно спати у своїй хатці, в самотині, він почув одразу, що згадка про те місто знов починає панувати над їм, знов стискає йому серце. Але це було не надовго. З ліжка йому видко було у вікно. Осінь була суха і небо зоряне. Демид бачив, як ледве блищала здалека тоненькою смужкою річка, як темнів гай. Як він часто бігав у тії гаї, як часто купався в тій річці!.. І знов старі дитячі згадки обхопили його і занесли з собою в той мрійний, напівсонний край, де завсігди відпочиває серце людське від тих болющих ран, що завдає йому сувора немилостива дійсність. І Демидове серце відпочивало, і він сам не помітив, як заснув добрим спокійним селянським сном.
Він прокинувся другого дня вранці. Сонце тільки зійшло. Демид швидко одягсь, умивсь і пішов з хати. Батько вже десь клопотавсь по господарству; материн голос чуть було Демидові з пекарні. Нікого не стрівши, вийшов у невеличкий садок і пішов стежкою. Садок був уже пбжовтий; товстий шар зовсім жовтого листя лежав долі. Нога м'яко ступала по йому, шелестячи сухим шелестом. Демид любив те шелестіння і пахощі від такого листя. І ці пахощі, і трохи холодне повітря, і червоне ще сонце якось гарно впливали на його, робили бадьорішим, моторнішим. Широко, вільно дихаючи, пройшов садком, переліз через тин, перейшов луки і вступив у невеличкий круглий гайок. І там було так само, як і в садку: жовто і півмертво; видко було, що за кільки часу і цього не буде, сніг укриє все, і все буде мертве. Та дарма! Зараз звідусіль віяло свіжістю, бадьорістю, силою. Демид розумів - чому. Це мертве віщувало незабаром живе. Те живе, що має прийти, що одмінно мусить прийти, чулося у всьому: і в цьому світ повітрі, і в тому вічно осяйному сонці, і навіть у цьому жовтом листі, що, зогнивши, мусило дати пожиток новому буйному життю. Ні-ні, це була не смерть, а відпочинок - відпочинок здоровий, свіжий...
Ставало гарно на душі. Він тяжко мучився досі. Вдарено його дуже, рана була глибока. Спершу здавалося, що сметельна; думав, що все скінчилося і нічого не може початися. І це вбивало його.
Але тепер, серед цієї природи повіяло на його впокоєм повіяло свідомістю, що далеко не все скінчилося.
- Боже мій! - думав Демид.- Який я себелюбець! За власним особистим
