Орлі, син Орлика - Тимур Іванович Литовченко

А найнезбагненніший твій елемент – парижани.

Тим паче, юні парижанки…

– Знаю, месьє капітан, що це звучить щонайменше дивно. Але тим не менш…

– Дозвольте поцікавитися, мадемуазель, при якому королі ви збираєтеся стати королевою?

– Ну звісно ж, при Його Королівській Величності Луї П'ятнадцятому!

– В такому разі змушений розчарувати вас, мадемуазель: адже Його Величність уже має свою королеву – її Величність Марію Аделаїду Савойську. Більш того – королівське подружжя вже має дітей…

– Ну то й що з того!..

І настільки легковажно-невимушеним тоном було це сказано, що Григорій знов не втримався від прискіпливого погляду на супутницю.

– Але як ви, мадемуазель, можете… При живій та здоровій королеві!..

– Втім, є ще й інша можливість.

– Тобто?..

– Тобто, можливо, я стану всемогутньою фавориткою Його Королівської Величності Луї П'ятнадцятого. Хоча й не королевою, але теж, погодьтеся, непогано. Я і в цьому разі не забуду про ваш сьогоднішній подвиг. Якщо колись потребуватимете моєї допомоги, можете розраховувати на мою прихильність, люб'язний шевальє.

Григорій довго думав, перш ніж порушити мовчанку:

– Звідки ви про все це дізналися, мадемуазель?

– Мені про те ворожка розповіла.

– Прошу?!

– Ворожка. Мадам Феліція.

– Тобто?!

– Тобто особисто мені мадам Феліція наворожила палке, пристрасне й безроздільне кохання Його Королівської Величності Луї П'ятнадцятого. А це означає, що я неодмінно стану королевою Франції. Або у крайньому разі – улюбленою фавориткою Його Величності. Теж непогано, погодьтеся…

– Ви певні, що ворожка не збрехала?

– Вона добре ворожить усім охочим. Якщо бажаєте, вам вона також провістить долю. То як?..

Сказати, що Григорій був спантеличений почутим, – це не сказати майже нічого! Просто він збагнув, що остаточно перестав розуміти це чудернацьке, найзагадковіше в усій Європі місто. І хоча різноманітні зауваження, від пристойно-ввічливого до уїдливо-дошкульного, так і вертілися на язиці, гетьманич промовчав. Адже перед його очима раптом постав відстовбурчений вказівний палець, а у вухах забриніли слова: «Колись-то ви станете видатним дипломатом».

Не ворожкою то було сказано, та й базувалося пророцтво на зовсім іншій підставі… Втім, хіба ж він не знає з власного досвіду, що подібні слова іноді віщують правду?!

То, може, він і справді веде паризькими вуличками майбутню королеву…

Або королівську фаворитку…

Так, Господь Бог іноді розігрує з людьми вельми цікаві інтермедії.

І де б іще зіграти з гетьманичем Григорієм Орликом мініатюру «Порятунок французької королеви», як не у загадковому місті Парижі наприкінці січня 1730 року від Різдва Христового!..

– Скажіть, будьте ласкаві, а хто ще вірить у це пророцтво? – нарешті поцікавився він.

– Як це – хто?! Звісно, що всі! І насамперед я сама. Тому й захотіла одним-єдиним дотиком зцілити дружину каліки, як він мене попрохав, – от тоді у пророцтво мадам Феліції повірив би навіть такий скептик, як от ви.

– Але, окрім мене, не сумнівається більш ніхто?

– Звісно ж!

– А хто ж усі вони – оті інші, які вірять пророцтву?

– І моя добра матуся, і мій покровитель.

– Хто ваш покровитель?

– Його світлість маркіз Норман де Турнем. Ви знайомі?

– Я у Парижі не надто довго, тож не маю честі…

– Бажаєте познайомитися?

Вони зупинилися посеред вулиці. «Справді, чом би й ні?» – подумав Григорій, а вголос мовив:

– Із величезним задоволенням!

– Ну, тоді маю честь запросити вас післязавтра на звану вечірку до маркіза де Турнема. – Дівчина відпустила його руку, відступила на крок і церемонно вклонилася. – Його світлість влаштовують вечірку спеціально на мою честь. Має прийти персон шість, не більше. Ну, і ви, люб'язний шевальє, теж приходьте. І його світлість маркіз, і моя матуся, і всі інші з задоволенням висловлять вам подяку і приязнь за вашу мужність.

– Е-е-ет, пусте… Я лише повівся згідно з велінням дворянської честі.

– Отже, до зустрічі, капітане Бартель?

– А ми хіба вже розлучаємося?

– А хіба ви забули, що я йшла до вечірньої меси?

– Так, але…

– То я прийшла!

Дівчина махнула рукою праворуч. Григорій озирнувся і побачив там невеличкий католицький костел.

– А ви не підете зі мною, капітане?

– Ні-ні, я, знаєте, протестант.

– А-а-а, зрозуміло… Ви гугенот?

– Це французьке слово, а не шведське. Щоб не вдаватися у подробиці, можете вважати – так, гугенот.

Не пояснювати ж цій дівчинці, що хоча він формально вихрестився у католицтво, проте в душі досі залишається православним, тож не надто охоче відвідує меси!

– Що ж, шевальє, тоді чекаємо вас післязавтра…

Вона назвала адресу, церемонно вклонилася й попрямувала до костела. Григорій пішов у протилежний бік, глибоко замислившись.

Не те щоб юна парижанка аж надто вабила його… зачепила його серце… Якщо чесно, гетьманич і досі не оговтався після того, як тринадцять років тому Семен Півторак назавжди повіз зі Стокгольма юну Софійку. Досі прощальні слова зневаги й ненависті, у нападі відчаю написані старим козаком, вогнем палили душу гетьманича – хоча давно вже розвіялися попелом.

Але після того випадку серце Григорія зачерствіло, вдягнулося у тоненький, проте міцний панцир скепсису. Збайдужілим спокійним поглядом він дивився на дівчат – потенційних наречених, знаючи при цьому, що ніколи не покохає жодну з них.

Тим паче – ніколи не одружиться.

Ніколи, ніколи у житті!..

Та й не тільки незцілимі рани серця – неабиякі зовнішні перешкоди також заважали цьому наміру. Адже він з легкістю змінював імена, ставав то лейтенантом де Лазіском, то гвардії капітаном Бартелем, то кимось іще… Загалом, міг назватися як завгодно, тільки не справжнім своїм ім'ям: Григорій Орлик, син українського гетьмана, лідера козацької нації Пилипа Орлика. Якщо ж вибудовувати серйозні стосунки з якоюсь конкретною жінкою, якщо думати про одруження – як не познайомити свою обраницю з сім'єю?! Принаймні з доброю матусею Ганною, оскільки батько досі перебуває під домашнім арештом у Салоніках…

Але ж то буде безмежне безрозсудство!!! Справді, довіряти собі самому він міг, а от покладатися на здатність гіпотетичної дружини тримати язика за зубами й нікому-нікому у світі не розпатякати про місце перебування членів його родини…

А як же бути із всюдисущими російськими нишпорками?!

Ні-ні, що завгодно, тільки не це!

Але юна парижаночка…

Незаможна, проте дуже впевнена у своєму майбутньому Жанна-Антуанетта Пуассон…

Безперечно, то є особливий випадок!

Хоча одним-єдиним дотиком гарненької ручки сердечних ран гетьманича дівчинка не зцілила, проте своєю безпосередньою вірою зачепила Григорія за живе, розбурхала його жваву уяву.

Це ж очевидно, як близько до серця сприйняла вона слова цієї ворожки… Як там її звуть?! А-а-а, точно: мадам Феліція! Подумати тільки: повірити, що неодмінно станеш королевою Франції (при живій-здоровій королеві!!!) – й поводитися з ледь знайомим іноземцем по-справжньому…

Так-так, без перебільшення, дівчинка трималася з