Про життя - Оксана Каліна

Іван знав, що у Миколи дуже складна ситуація в сім'ї, і не просто складна, а діло, як то кажуть, повний швах. І як вибиратися із цього становища — хто знає. Та хіба пляшка допоможе?

— Хіба пляшка допоможе? — спитав він вголос те, про що тільки що подумав.

— Нє, — сказав Микола, — але вона…

— … примиряє мене з цим паскудним життям, — продовжив Іван улюблену фразу друга і додав, — придурок ти. І ділу не поможеш і себе вкладеш.

— Все буде добре, — сказав Микола і знову перехилив, цього разу вже прямо із горла.

…Микола їхав додому на авто. Він був п'янючий, як ота ніч, що простяглась довкола. Міцно тримаючи кермо, він горланив якусь пісню Шнура, яку — і сам не розумів. Раптом посеред дороги нізвідки з'явився… дитячий велосипедик. Микола відразу навіть не зрозумів що це — алкогольні пари не давали адекватно оцінювати ситуацію, тому не поспішав гальмувати. Тільки впритул наблизившись до дивного предмета він зрозумів, що то, але було вже пізно — автівка підім'яла під себе велосипед. Він скрикнув старечим (а може дитячим — похололо у Миколи в грудях) голосом і зник під днищем автомобіля.

Микола зупинився. Він довго не міг наважитися вийти з машини. Хміль як вітром здуло. «А якщо там і правда була дитина? — подумав Микола, дивлячись на свої тремтячі руки, — серед ночі? Ні не може бути… Потрібно подивитись…»

Але він наважився вийти з автівки лише через півгодини. Опустився на коліна, на мить заплющив очі, але все ж примусив себе заглянути під машину. Це був лише велосипед. Простий триколісний дитячий велосипед. Залізяка! Від серця відлягло. Микола направився до салону, відкрив бар дачок, дістав почату бутилу коньяку. Потрібно було заспокоїти нерви. Він хотів був уже хильнути, але раптом подумав: а якби і справді — дитина? Він же і серед білого дня, буває, їздить добряче напідпитку. Якби і справді то була дитина? Що тоді? На ньому і так гріхів, як на собаці бліх, додати ще й такого? Через пляшку?

Микола довго думав. Випити хотілось неймовірно.

— Все буде добре, — сказав він в ніч і з усієї сили запустив пляшкою в бетонний стовп. Почувся дзвін битого скла, — все буде добре.

Андрій був поведений на жінках. Вони його теж любили. По тій причині, що він любив їх. Андрій був ніжним і пристрасним коханцем, обожнював пестити жіноче тіло, вдихати запах волосся, гладити кінчиками пальців ніжну шкіру… Правда, любов тривала недовго, бо авантюрна натура вимагала драйву, то ж через деякий час Андрій знову перебував у пошуку.

А ще йому подобався сам процес закохування: жінку чи дівчину, яка приглянулась, обов'язково, просто кров з носу, потрібно було в себе закохати. Для чого? Спитайте що полегше. Можливо тому, що Андрій вважав (підсвідомо, звісно) — йому не додали любові в дитинстві. Це була свого роду компенсація. Але ж який це був драйв, яка цікава гра! З натяками, компліментами, ревнощами, таємними (бо дома чекала дружина) і не дуже таємними (бо він на це не особливо зважав) побаченнями. Як грала кров! От воно — справжнє життя: вляпатись в халепу, а потім майстерно знайти з неї вихід!

Найдивніше те, що Андрієві багато чисельні дівчата, інколи знаючи чи здогадуючись про існування одне одного, все одно приймали його, потім гнали, потім приймали знову, писали гнівні і любовні листи, але… Але забути все одно не могли. Чим він їх так причаровував, залишалось тільки здогадуватись…

І от у Андрія з'явилась нова пасія, в Інтернеті її знайшов. Дівчина, назвемо її Анжела, жила далеко, аж в Білорусії. Але ж хіба для закоханого (ну майже закоханого) серця відстань — перепона?

Тож одного чудового вечора Андрій, ні слова не сказавши ні дружині, ні батькам, (ні новій любові), стрибнув у машину і помчав у сусідню державу. Дуже вже сподобалась дівчина. Було в ній щось таке, що торкало найпотаємніші клітини його організму. Про душу поки що мова не йшла. Добре, хоч паспорт та гроші не забув з собою взяти, а то міг би: Андрій, коли йому «приспічувало», забував про все на світі.

На кордоні з Білоруссю його ледве не затримали. Андрій раніше ніколи не перетинав кордону, навіть «ближньозарубіжного», і поняття не мав як це робиться. Тож на запитання прикордонника, чи везе з собою зброю, наркотики, контрабанду, по дурному гигикнувши (бо голова зайнята була лише майбутнім побаченням), сказав:

— Та повний багажник!

У прикордонника, мабуть, було тугувато з почуттям гумору, бо він тут же скрутив Андрію руки і, мало не ткнувши пикою в багажник, наказав:

— Показуй!

Добре, що в автівці не було нічого, навіть запасного одягу, то все обійшлось легким переляком.

Що робити далі, Андрій не мав ніякого уявлення. Мабуть, потрібно знайти готель. Хоча, навіщо готель, якщо в дівчини заночувати можна?

«Йолки дрова! — раптом згадав Андрій, — я ж їй навіть не перетелефонував. А раптом не жде?»

Ця думка миттю викликала жахливий напад ревнощів. Андрій був страшенним власником і жив по принципу — всі мої, якщо навіть ще (або вже) не мої.

Тож, знайшовши у незнайомому місті такий-сякий готель, Андрій подався на пошуки магазину, де б можна було придбати місцеву сім-карту. Намінявши грошей в обміннику він купив «сімку» і перетелефонував дівчині.

— Алло, це Андрій, я приїхав.

У відповідь — довге мовчання.

— Ну, раз приїхав, то заходь, — нарешті сказала кохана і назвала адресу.

Андрій купив букет троянд і подався в гості.

Вона виявилась навіть красивішою, ніж на фотці в Інтернеті. Але… якоюсь трохи дивною, чи що. У Андрія склалось враження, що Анжела давно і успішно займається найдревнішою професією в світі. Після того, що вона витворила з ним вночі, Андрій переконався в цьому ще більше. А коли вранці сказала: