Про життя - Оксана Каліна

— Де вона, де? — спохватилась компанія. Міцна тітонька шепотіла так голосно, що сказане було почуте всіма.

Жінки, як по команді, повернули голову в напрямку, вказаному міцною тітонькою.

З за рогу і справді вийшла молода жінка. Висока, струнка, зі світлим блискучим волоссям.

— Сучка крашеная, — виплюнула інша тітонька худорлява, зі зморшкуватим обличчям відому фразу із кінофільма, — це ж вона моїм родичам біди наробила. Тільки ця відьма у нас в селі з'явилась, як Толік, це мій племінник двоюрідний, ніби з розуму зіскочив. Два місяці вдома не жив, тинявся невідомо де, а це — як поворожили. Ніде й нікуди. І навіть хиляє трохи менше. Здається, — непевно додала «зморшкувата».

— Так це погано чи ні? — гигикнув дядько з червоним, мов цегла обличчям, який щойно підійшов до пошти, — сидить хлопець дома, кому гірше? Може бідна дівчина тут і ні до чого, що я, Толіка вашого не знаю? Десь іншим боком його прикрутило, от і засів вдома. Інакше погнав би вже на пошуки пригод. А ви наговорюєте…

— А хто тут до чого? Вона, відьма оця. Раніше Толік був людина, як людина, ну підгулював, з ким не бувало, а це,…,- «зморшкувата» запнулася, зрозумівши, що явно сказала щось не те.

Компанія дружно засміялась.

— Ти, Антоніно, вже виріши, що краще — щоб гуляв, чи щоб вдома сидів твій племінник, — поважно сказав «цегляний», — а то ти народ зовсім заплутала.

Антоніна знітилась і замовкла.

— А я думаю так, — встряла «міцна», — нема диму від вогню. Раз люди кажуть, значить щось таки є. От зізнайся, Петрович, тільки чесно, — вона звернулась до «цегляного», — ти б, по молодості, повз такої «штучки» як оця відьма білява, пройшов би?

Петрович задумався, але ненадовго.

— Нє, — гигикнув він, — я б не прийшов…

— От-от, що й потрібно було довести, — додала зморшкувата Антоніна.

— Ой, Тонько, — розсердився «цегляний» Петрович, — аргументація у тебе, того, слабенька, шкутильгає на обидві ноги. Я от білявих та рудих все життя люблю, а Толік твій чорнявим надає перевагу. Я, наприклад, це точно знаю.

— А звідки? — засміялась «міцна», — гуляв з ним разом, чи що? Сивина в бороду, біс в ребро!

— Та ну вас… — Петрович махнув рукою і пішов собі своєю дорогою, бурмочучи щось про те, що з бабами сперечатися — краще відразу повіситися.

— Ой, не знаю, дівчата, — сказала Антоніна, звертаючись до сусідок, — казала мені Толікова…,- вона знову запнулась, — неважливо хто, що він про цю відьму білобрису ну прямо із захопленням відгукується. Мовляв, і розумна, і щира.

— То може й правда, по дружбі? — запитав хтось з натовпу.

— Та яка там дружба! Відьма вона і є відьма! Ви в її очиська безсоромні подивіться! Так і зиркає! — махнула рукою Антоніна, — знаємо ми такі дружби…

Жінки схилили одне до одного голови і почали ще жвавіше обговорювати такі цікавлячі їх обставини.

А що сама «відьма»? Та нічого. Зайшла до пошти, чемно з усіма привіталась, не помітивши «страстєй», які тільки секунду тому кипіли навколо її особи, відправила переказ. І спокійно відправилась на роботу. Бо і справді, ні сном, ні духом…

— Ну, і як ми себе почуваємо, розмінявши четвертий десяток? — Катя дивилась на подругу через золотаво-прозоре сяйво коньяку, налитого в стильний, круглобокий бокал. Самій Каті було лише тридцять дев'ять, але сакральна дата — сорок років, дуже її хвилювала. Власне, як і будь яку жінку.

— Поки що не знаю, — відповіла Вікторія, іменинниця. Саме її сорокаріччя сьогодні відзначали подруги, — ніби так, як і вчора. Тобто, нічого особливого.

— А пам'ятаєш, коли нам було по двадцять п'ять, ми так переживали з приводу скорого тридцятиріччя. Хотіли замотуватись в саван і повзти на кладовище, ну, образно кажучи, — розсміялась Катя.

— Ага, — підтвердила Вікторія, — а тепер ось сорок, — вона помовчала і додала, — ляпнуло, а здається, що життя тільки розпочинається. Ніби не бачив ще нічого, і спробував.

— Ох, хто б говорив, — сумно промовила Катя, — у тебе сім'я, дитина. А я? в хату тошно заходити. Кішка і та мене покинула.

Катя заплакала. Давалася взнаки чи то кількість випитого коньяку, чи то, чого правди таїти, паскудний настрій.

Десять років тому Катя розлучилась з чоловіком. Думала, що претенденти, які будуть їй до душі, в рядочок вишикуються, бо вона таки була красунею. Зовнішність мала незвичну, можна навіть сказати дещо екзотичну, бо була схожа на героїню казок «Тисяча і однієї ночі»: величезні темні очі, чорне довге волосся, оливкова шкіра. Одним словом — очі зламаєш і шию звернеш, дивлячись у слід такій жінці. Катя була стовідсотково впевнена, що її доля не забариться. Тож розлучившись з чоловіком, а через два місяці довідавшись, що вагітна від ненависного супруга, не вагаючись позбавилась дитини. І тих пір ніби щось зламалося, чи відрізалося від її долі. Стосунки, які зав'язувались, довго не тривали, чоловіки просто зникали в невідомому напрямку, іноді навіть не попрощавшись. І яскрава Катина врода їх не прив'язувала. Вона б уже плюнула на чоловіків, і просто родила б дитятко, бо опісля страшенно, до болю в усьому тілі і запаморочення в голові, жалкувала про те, що наробила, але і тут не складалося. Хоча лікарі запевняли, що вона абсолютно здорова.

— Гріха я наробила, — сказала вона подрузі, — тепер плачу. За все потрібно сплачувати по рахункам. Напевне, мій рахунок дуже-дуже довгий.

Вікторія тільки зітхала. Чим вона могла допомогти подрузі? Тільки вислухати.

— Ну а ти, Вітко, хоч щаслива? — запитала Катя подругу, пильно вдивляючись у її обличчя. По Вікторії ніколи не можна було сказати точно, що вона відчуває чи думає в той чи інший момент. Вона не дуже любила ділитися своїм потаємним, навіть з близькими, тому часто надягала на обличчя маску непроникності або веселої байдужості. Навіть Каті, яка зала Вікторію ось уже добрих два десятки років, іноді важко було зрозуміти, щ