Три долi - Марко Вовчок

Увiйшли у хату. Було саме тодi свято; батько й мати сидiли у стола говорячи. Катря їм вклонилася до нiг i просить:

— Тату, мамо! Я пiду в черницi, — я буду богу молитись.

Мати так руками й сплеснула. Батько устав.

— Катре! Катре! — покрикне мати.

— Я пiду у черницi, — промовляє Катря, — стану богу молитися.

— Ти ж в нас одна дитина єдина, ми тобою втiшатись хотiли, а ти нас думаєш покинути при нашiй старостi… — плаче мати…

— Я за вас буду бога просити, — каже Катря.

— Годi, дочко, годi! — мовить батько. — Я такого слова щоб бiльше не чув вiд тебе!

— То ви мене не пустите? — покрикне Катря. — Пустiть мене! Не губiть моєї душi!

— Я сказав: годi — то й годi! — знов мовить батько. — Я нiколи тебе на се не благословлю!

— Чи ж тебе бог милосердний прийме, як родителi не благословлять, моя дитино? — вмовляє мати.

— Пустiть мене… не губiть моєї душi… Я пiду, пустiть мене!.. — слово одно Катрине.

З того часу усе просилася у черницi, просилася та плакала. Нiкуди вже не йде — сидить у хатi — плаче.

Тиждень збiг.

Одного ранку прокинулися ми, — нема Катрi: де вона? Я кличу — не озивається, — я кинулася скрiзь шукати, шукає й мати — нiде нема, нiхто з сусiд не бачив.

— Десь пiшла проходитися, — кажемо, а самi вже не впевняємось, вже серце мре… Нема Катрi i опiвдня; вечiр, нiч — не вертається. Яково то було матерi перетривати; яково їй було батьковi оповiстити, — а батька той день дома: ве було. Як почув вiн — бiленький став, зовсiм бiленький…

— Коли? — спитав.

— Вчора ранесенько, — прокинулися, вже її нема! Усе Своє покинула, пiшла! — вбивається мати.

Батько конi запрiг свiжi й поїхав зараз. Два днi його iде було — на третiй повернувся наче з-пiд землi.

— Нема? — питає мати, хоч ще здалека його самого побачила i заплакала.

— Нема, — одказав.

Ще шукали, ще питали — не чутно нiде, нiде нема її, як у воду впала.

— Де ж вона пiшла? Де ж вона подiлася? — раз у раз говорить мати. — Може, тепер у великiй пригодi, може…

Батько нiчого свого не каже…

Нема у свiтi гiрше, як та невiдомiсть, непевнiсть: що нi заспокоїться, нi зажуритись добре не дасть; такеньки ми жили. Щогодини Катрю ховали, щогодини знов опо; живляли; усякi її пригоди й бiди оплакували, то знов надiю складали, що бог їй у всьому допоможе i на добре виведе.

Говоримо, було, iз мамою та згадуємо, — батько слухає, - бровою не здвигне… Приходили раз по раз люди звiдати нас, а найбiльш тих молодиць-жалiбниць убiгало, що вони, було, в нас i нащебечуться, i наплачуться.

Дуже судила нас Пилипиха, навчаючи, що самi провинили, а ще дужче журилась сама нашою напастю. Дуже тяжко смутувала Маруся.

Пережили ми вiсень i зиму; дiждали знов весни. Чуток було чимало для нашого жахання й сподiвання. Прочуємо, що десь там, в повiтi, бачили дiвчину, нiкому не знайому — батько їде питати — об'їжджає округи шукаючи. Прочуємо, що десь мерлу знайдено — їде батько на неї подивитися; чи утоплену понято — їде батько її побачити. Певностi дожидаємо — плачемо; дознаємось, що не вона — дякуємо, радi — i знов плачемо та сумуємо, що її слiд запав.

Коли кличуть одного рана батька й матiр до священика. Мати й налякалася, i зрадiла, i заплакала.

— А пощо то? — пита того дяка, що за нами прийшов. — Коли знаєте, скажiть нам, голубчику!

— Менi батюшка нiчого не признавався, то й я не знаю нiчого, — одкаже дяк.

Такий був справдi, що сам собою не знав нiчогiсiнько, — i голiвка його була така малесечка, як зернятко.

Приходять батько й мати до священика, вiн їм каже:

— Дитина ваша жива.

— Господи боже мiй добрий!

Розказує тодi священик, що вона вже в монастирi далекому, аж пiд Києвом десь, i отеє лист йому пишуть з того монастиря, що така дiвчина з вашого села прийшла у наш монастир i зосталася, маючи велике жадання черницею бути; а розпитали в неї, що родителiв має заможних, то нехай родителi оджалують їй дещо на прожиття, бо вселилася вона у їх в такiм убожествi, що й не сказати; черницi, якi милостивi, здарували їй щомога; а ще нехай родителi не заборонять їй спасенiя, бо се тяжкий грiх їм буде, i нехай присилають дочцi своє благословенiє. "Молимося боговi, — пишуть, — а вас просимо, щоб напутить i навести родителiв на добрi i хорошi мислi та вчинки".

— Пишiть дочцi благословенiє, - каже священик, — не спортеся, не вiдмагайтесь — все рiвно її не вернете, а жалю наробите, i грiх вам буде.

— Не вернеться вже? — пита мати та плаче. — Нiколи вже не можна?

— Авжеж, — одказує священик: — пишiть благословенiє.

— Хай же її бог благословить, мою дитину! — промовила мати, — хай бог її благословить!

А батько стоїть — не говорить.

— То й добре, — хвалить священик, поглядаючи на батька, — я так i напишу, що батько й мати благословляють…

— Нi, — озвавсь тодi батько, — за мене, за батька, не пишiть, батюшка; я не благословлю.

— Як же? Та се грiх тобi великий! — страхає священик. Батько знов нiчого не говорить.

— Годi, годi вже! — вмовляє священик. Батько усе нiчого не говорить.

— Напишу, що батько й мати благословляють.

— Нi, батюшка, батько не благословить нiколи — се напишiть, коли хочете, — правда буде. Щасливо!

Уклонився та й додому побравсь.

Мати не просить, не озивається — тiльки плаче та тужить.

— Що ж се таке? —