Три долi - Марко Вовчок

— Вiн же до тебе не залицявсь нiколи, Марусе? Вiн до Катрi… до iншої.

— Нехай здоров буде та щасливий iз тiєю, що покохає собi…

— А тобi ж, Марусе? Тобi тiльки мука, печаль та горе?

— Хоч горе, — я вiд його усе прийму за добре.

— А мати ж твоя?

— Що ж мати моя? Я їй тим не докучаю.

— Та вона замiчає, що ти в'янеш, вона тим печалиться…

— Коли б же дiялось по моїй волi, коли б моя сила, то я б рум'янiла!

— Як же ти замiж пiдеш?

— Я не пiду замiж.

— А мати стане силувати.

— Що ж? Важко менi буде.

— Та вже ж важко за нелюбого йти!

— Нi, я кажу — буде важко, що мати вмовляти стане, а я не пiду…

— Та чого ж дожидатимеш? На яке добро вповаєш?

— Я нiчого не дожидатиму й нi на що не вповатиму.

— Та вiн не знає i не дбає, що ти його кохаєш!

— Нехай! Аби я його кохала.

— Лихо тобi iз тим коханням буде та горе, а радощiв я не сподiваюсь.

— Коли не судилося милого щастя, нехай миле горе буде…

— Прощавай, Марусенько! — кажу їй.

— Бувай здорова!

Провела мене трохи, ще попрощалася й пiшла до господи, тиха та ясна.

А я додому. Iду собi та думаю: чого-то на свiтi не бува, аби здорова наша голова! I той Чайченко! Чи вiн у барвiнку купаний, що так дiвчат чарує? Коли вже на правду йде, то й менi вiн чи одну нiчку снився? Вже я ходила, ходила до голови по розум, поки схаменулася… Подумала, зiтхнула та й сказала: "Годi!" I годi.

— А що? — пита Катря в мене всмiхаючись, — чи ж я не вгадала?

— Твоя правда, — кажу. — Нещаслива дiвчина! Жалко менi її дуже! Гiрка їй доля судилася!

— Гiрко даремне кохати, — промовила Катря, — гiрко даремне дожидати, а ще гiрше не кохати й не дожидати!

З Марусею вона про се не заходила у розмову, хiба так, навдогад, що скаже Катря: "Нащо те кохання у свiтi?" А Маруся: "А коли серце кохає — як не кохати?" Катря собi: "Який прибиток з тих любощiв, — чи ж вартi?"

Маруся: "Не знаю, тiльки нiхто не залишить свого коаиня…"

Часом Катря як посмiвається, часом нiби як завидно їй чогось стане…

Все вона свiтом нудить, все нi до чого у неї нема охоти, нi до чого жадоби.

— Катре! — кажу їй, — так ти дiло робиш, голубко, як мокре горить!

— Аби то! — вона менi, — аби день до вечора! Мати їй убрання хорошi та пишнi купує, - вона ледве одивиться: згорне та й забуде; мати посила її в гостину — ехай розважиться: вона йде усюди, та й усюди свiтом удить.

Мати дуже тужила, та ще и страхалася — що буде з нею. Мене просить:

— Не одходь ти од Катрi, покинь усе, ходи iз нею!

Батько нiчого не вимовляв словом, а раз у раз, де ми йдемо, його скрiзь стрiнемо несподiвано. Нiчого не скаже, — спогляне на Катрю i мине…

Катря ще любила гуляти на полях, по степах, по лiсi. Ходимо з нею — я на неї дивлюся, а вона округи, розмови нема. Такi, було, ходимо, що й птаства не полохаємо…

Бродили ми такечки одного ранку. Погожий, ясний та веселий був ранок той лiтнiй — i зайшли ми дуже далеко, аж до печер самих. А мiсце дике таке, неоселяне! Бiлi крейдянi шпилi гiр лощать на сонцi, та мiж горами котить рiчка глибока — нi древа, нi квiту, нi щебетання…

— Катре! — кажу, — чого се ми тут прийшли?

— Ходiм у печери, — говорить менi та з цим словом i йде, а я за нею.

— Не ходи, Катре! — прошу, — вона йде.

Темно було у печерах зовсiм, i холод свiжий понiмав. Де зверху у гороiзу розпадину сонячний промiнь ронив сяющу стягу.

Катря йде усе далi та далi — вже душно менi:

— Вернiмось, Катре! — йде далi… Вже ми набрели те мiсце, де кам'яна постiль помостилася — крейдяний обвал, а на йому менший, як узголiв'я. У тiй печерi наввишки буде так, що тiльки стати схиливши голову чоловiку невеликого зросту; на стiнi хрести вибитi, а перед тими хрестами на долiвцi ямка. Стояв тут хтось роки на молитвi, аж молячись у землю входив.

Катря стояла, дивилася i думала — невпокiйна, тривожна… Як iрвоне з себе коралi дорогi — геть одкинула — тiльки вони гур-гур — розкотилися! Я кинулася збирати:

— Що тобi таке, Катре? — А Катря впала коло кам'яної постелi на колiна, розливається слiзьми.

— Катре! — покрикну. — Що ти робиш?

А вона не слухає, не чує, у сльозах великих!..

Ледве я її вивела з тiї печери на свiт божий.

— Що тобi, Катре?

Вона як стала, як глянула — чи ж пiзнати її було! От наче довго та довго тинялася по чужих та разом несподiвано родину усю свою знайшла — заспокоєна та радiсна, та сама дивується…

— Химо! — каже до мене. — Я у черницi пiду. Я скаменiла — як стояла.

— Буде менi спокiй, — промовляє радiючи.

— В черницi! — кажу. — А мати ж? А батько?

— Ходiм додому, ходiм, — перехопила мене, — нехай вже мене виряджають!

I додому