Три долi - Марко Вовчок

— По своїй любовi, мамо.

— Давно се ти його любиш?

— Як його знаю, мамо.

Бiльш Пилипиха дочки не питала, тiльки промовила:

— Я не бороню тобi, дочко!

Почали умовлятися та почали радитись… почалося за вiно, за весiлля…

Заручили їх. Гуляло багато людей на заручинах. Вiн був до неї привiтний, як до iнших, трохи смутний, недбалий… Вона була спокiйна та ясна…

Став вiн до неї ходити щовечора… Iде до неї — не спiшиться; прощається з нею — не забариться…

— Марусе! — говорю. — Отсе ти за його замiж iдеш — чи ж тобi не приходить на думку, що бере вiн тебе не по великiй любовi-коханню?

— Знаю, — каже, — що вiн мене не кохає; се я давно i добре знаю, — та вiн мене i не цурається. Вiн до мене приходить, говорить… Я його розважатиму, я йому догоджатиму, — веселiш йому у хатi буде зо мною, як тепер самiтному.

— Трудно так жити, Марусе! Щоб ти колись не каялась!

— По чому менi трудно буде? Чого каятись? Я нiколи не думаю, трудно чи важко менi буде: як буде, так i буде; я перетриваю: я роблю, як менi моє серце чує, що лучче…

Повiнчали їх восени.

Менi тодi було важенько. Усе було кажу собi: дурна, дурна голова, нерозумна! Усе було мiркую i обмiркую добре, — а не помагається… Почала я тодi частiш до Марусi ходити — легше наче менi стало… Одно, що Маруся була менi завсiди добра, а друге, що цiкавiсть моя; як то вони живуть iз собою? Почала я до них учащати.

I було як не прийдеш до їх — сумирно i согласно, та тiльки чогось дуже вже порядно, — от кажiть, гостi усе сидять, а господарiв i нема. Нема, як то бува часом, чоловiк i жiнка гостей вiтають: "Ану, чоловiче, внеси з комори, що там!" — "Ану, лишень, жiнко, частуй любих гостей!", що бачиш, живуть вони, як свої, i все у їх вкупi: болещi i радощi, думки i гадки, варти i жарти: чи заговорить один, другий перехопить — докаже… А молодi Чайченки хоч i рядком сидiтимуть, та була мiж ними як стiна залiзна. Чи той пiднiметься, другий уступає геть, мiсце дає, - доторкнутись стережеться; вона до його заговорить, як дочка до батька, — вiн до неї, як зять до тещi.

Пилипиха сумувала, вiддавши Марусю замiж; з суму того занепадати стала.

— Як бог милує? — пита було в неї мати.

— Сама живу, — одмовить; того не скаже, що сумно самiй жити, нi в свiтi.

Ходить до дочки, i завидно їй бачити, що там без неї своя сiм'я.

— А що, як дiтки вашi? — спитаємо.

— Була у їх в гостинi, то усе гаразд.

— Свекруха вашу Марусю дуже любить, — як свою рiдну дитину.

— Маруся годить свекрусi, як менi годила… З Чайченком Пилипиха поводилася звичайненько, унятливо, тiльки як з чужим-чужiсiньким чоловiком, що нiчого йому казати, нi об чiм його поспитати.

— Мiй зять, — говорить було, як от кажуть: "далекий повiт".

— Отеє в вас тепереньки двоє дiток: i дочка й син, — думає хто улестить кажучи.

— В мене одна рiдна дитина!

Як вже стара Чайчиха її шанувала, як вже годила їй — в неї наче i очi й вуха позавiшуванi. Нiкому вона так низько та гордо так не кланялася, як тiй бiднiй Чайчихi, що та було ночi не досипляє, - дума, за що ласки одпала та як знов пiд ту ласку пiдiйти? Сама так нам признавалася. Далi стратила надiю власкавить Пилипиху: як Пилипиха до їх у хату — вона тихенько з хати, — десь хоч пiд тином перебуде. "Дiждуся, що вона попрощається, тодi i увiйду — не можу їй докучати собою, не хочу собою її гнiвити — бог iз нею! Якби не вона мене смутила, то б менi таке добре життя було з ними. У хатi в нас любо, мило! Я вже не знаю, кого я бiльше кохаю, чи свого Якова, чи Марусю? I такеньки я думаю: чи ж се її дитина, що така вона люб'яча та прихильна, ся Маруся!"

Стара не довго ще пожила: на другий рiк по весiллю вмерла. Не дуже й болiла.

Як її поховали, Пилипиха почала день у день до дочки ходити, додому тiльки на нiч, а коли, то й ночує у дочки. Дивитися веселiш стала.

Заздрiсна та радiсна, що знов сама з дочкою, вона багато дечого недобачала довго. Вона не вважала, що Чайченко, сливе, дома й не живе, тiльки навiдується; що який вiн смутний, та нетерплячий, та неспокiйний ту рiдку хвилину, як посидить дома… Куди вiн усе поспiшається? Чого вiн, як на жаринi? Чи все те бачила Маруся… Чого вже не догледишся, як кохаєш! Маруся нiкому не казала — я хотiла як-небудь розмову на се навернути; вона мовчала, слухаючи мої тi пiдходи цiкавi, а тиха, добра та ясна у своїй хатi.

Що далi забувалася небiжка Чайчиха, то знов Пилипиха робилася похмурнiша — важким духом стала дихати вона на зятя. Спершу радiла, що вiн з дому часто одгоджається, а там завважила, як його дожидає Маруся, як устрiч йому виходить… По ниточцi до клубочка, як-то кажуть, i Пилипиха вже вмiчати почала, що дома вiн не говорить i смутує, а йде — вибирається з господи — то й очi блищать…

Як iти од нашої слободи до Любчикiв, то при дорозi шинок стояв i шинкував там жид Гершко. Давно вже все вiн держав той шинок, сам старий дуже. Звiсно, як тi жиди живуть довговiчнi: посивiє, побiлiє, пожовкне та й тодi ще живе, — аж лихо! Так i той Гершко жив-жив… а тут разом i вмер. От i