Три долi - Марко Вовчок

Хмелинцях хату купити i знов у Хмелинцi вкинулася… Тодi вже таке лихо прийшло, так вона Якова зводила, що вiн i нездужав, i марнiв. Люди вже стали хитати на його головою… Я усе спродала своє, i селитьбу, i товар, який був, та в Любчики ми перебралися вiд неї… I бог менi допомагав: Якiв одужав, став неначе трохи забувати, на вечорницi став ходити, — колись вiн у мене мiж усiма парубками так i сяяв! От вiн вашу дочку вподобав… Я вже долi йому сподiвалася, — сподiвалася, що старий ваш таки змилується — коли Якiв: "Не хочу женитись! Не буду!" Я плачу, я питаю, я падаю: "Не хочу!" I прочула я, що в неї чоловiк вмер: де вже з нею на свiтi задляється! Несподiвана його, кажуть, смерть спостигла; а вона зараз Якову знати дала, щоб до неї їхав… Вiн i поїхав… Я за ним; прохала, ночi не всипляла, днi не вгавала — вiн не слухає, вiн для неї i матiр стару, i самого себе забуває… Дивлюсь, що по ярмарку за нею юрма жене i мiй Якiв помiж iншими… Я вже хотiла додому та до вас, усе лихо сказати, — коли Якiв до мене прийшов та й впав на лавi… Що таке?.. А се вчора iзнов вже засваталася з якимсь шинкарем!.. Стала я тодi Якову говорити, вмовляти — i вiн слухав мене… Думали — як вашого старого вблагаємо, так i весiлля буде… Та, мабуть, вже подiя така! Мабуть, вже йому не буде щастя! Маятись йому, одинокому бiдолацi!

I стала Чайчиха плакати сильне, i мати плаче. Катря швидко iз хати вийшла; я — за Катрею…

— Катре! Катре! — кличу, — не озивається, йде улицею швидко. Догнала я її, беру за руку, спиняю: — Та куди ж iдеш, Катре?

— Не знаю… куди-небудь дальш вiд хати… Так от чого вiн такої пiснi спiвав! От чого вiн смутував! Вiн не мене любив — її.

— То було, та вже тепер пройшло — i ти не думай… Добре, що обмiркувався вiн, — збач йому: нема того древа, щоб птиця не сiдала!

— Боже мiй, боже! Вiн мене не любив i не любить!

— Бодай тебе, Катре! Хiба й так у нас з тобою на лихо, на сум нестатки? Ти вже лучче з Яковом поговори, — нехай сам вiн скаже усе, чи вiн тебе любить…

Вона озирнеться на мене, — як схопить мене за руку:

— Ти менi не згадуй його на iм'я. Я його вже не побачу! Не хочу!

Та й сльози ревнi її слова перехопили… Господи! Як Вона плакала, як ридала! Якими допрiками палкими, якими гiркими його дорiкала! Мене не слухала — не чула…

Там утерла сльози i знов швидко завернулася до хати. У хатi мати з Чайчихою горюють удвiйзi.

— Я не пiду за вашого сина, — промовила голосно Катря.

— Як? Що? — питає Чайчиха, перелякавшися чи її голосу, чи її постатi. Злякалася й мати.

— Не пiду за вашого сина, — ще голоснiш говорить Катря, — не хочу. Хоть i батько даватиме — не пiду!

Мати аж руки до неба простягла, а Чайчиха слiзьми вливалася.

— Чари, — каже, — чари! Я знаю! Не дурно вона йому крикнула: "бурлакуй довiку!"

Усi плачуть; Катря стоїть нерухома у стола, тiльки дише.

Чи то вже так упевнена була тими чарами стара Чайчиха, чи що Катря так свої слова вимовила непозибко, Чаичпха тiльки сказала: "така вже доля!", — ще поплакала, пожурилася, любо попрощалася з нами (Катрю як обняла вона, Катря аж iздригнулася) та й пiшла собi додому горюючи.

Катря за нею услiд подивилася. Сiла на лавi й дивилася по хатi, дивилася на нас пильними та бистрими очима, наче вона що поховала — та недобре ще обмiркувалася.

— I добре, доню, — озвалася до неї мати, — батьку покорилася… перейде туга, знайдеш собi до пари… — та й хотiла її пожалувати…

Як же заридає Катря, як затужить! I невгаває плачем своїм. Ми коло неї ходимо, ми коло неї падаємо, а то вже склали руки та й не поворушимось.

Минув ранок, минув день, поминув вечiр, нiч минає — у нас в хатi ридання голосне, та гiрке, та розпачливе. З утоми переставала плакати, а скоро занесе їй голосу людського, гомону денного, скоро у тишi ночнiй зiтхне мати або я ворухнусь — усе те, кожен бдголос наче побуджає, наче додає тузi сили — i тужить вона знову, i ридає, i побивається.

Прийшла до нас Маруся. Сидимо усi тихо собi у смутку. Нiхто не порається, не робить нiчого. Так i сидимо.

Бралися заговорить до неї, коли Катря як крикне на нас:

— Ну, кажiть менi, що ви казатимете, — кажiть, чи не мерлi вставатимуть? — Та одхиляючи нас вiд себе, та не слухаючи нас, нарiкати стане, жалкуватися: — Коли б же хоч попрощатись прийшов — коли б же хоть ще раз його побачити! Як я гляну на його? Та менi з-за його плеча удовине личко красовите движiтиме… менi їх любi слова чуються, я їх кохання спочуваю, в мене серце схне!.. Покинула його!.. Бач, чого вiн смутував! А я, щоб ви знали, я його ще бiльш за той смуток любила, я його ще лучче жалувала, я його як розважала!.. Ох, важко, важко ж менi!..

— А чим вiн винен, що перше любив? — вимовила Маруся.

— Хто винний, що я пропадаю? Хто винний?

— Коли ти його вiрно любиш… — щось почала знов Маруся…

— Чи ж я не любила вiрно? Чи я ж не кохала щиро? А тепер менi що? Лучче б я його поховала!

XI

Час збiгав; туга якось потроху втихла — та на усе розляглася. Пiшлися тодi Катрi отi ранки довгi, а тi вечори ще довшiї, тi днi, нiяк не перебутнi, — що все сидиш та думаєш, яке лихо твоє, i як прийшло на тебе, i як