Три долi - Марко Вовчок

Чайченко усе не приходив, а вже вечорiло. Вже пiзно — вiн не приходив. Вона його дожидала любо: що там шурхле, шелесне — прислухається пильно; стихне усе знов i нема нiкого, — вона не зiтхне навiть, знов дожидає… Я й пiшла так — не бачила його, — не повернувся при менi. "Скажи матусi моїй, що прийду до неї, як моя дитинка iрохи одужає", — просила мене Маруся прощаючись.

А тут у кiлька днiв занедужала Пилипиха. Покликали ми до неї усiх знатниць i лiкарок, — здається, нiкому не впiзналася її недуга — яка була. В неї нiчого не болiло, казала вона, тiльки ходила все кволiй та кволiй, поки не збулася сили своєї — i тодi лягла вже, знемоглася i лежала понура.

Маруся приїхала з дитинкою — дитинка ще не зовсiм одужала, — усе ще квилiло кришенятко. Я пам'ятаю добре те врем'я, як було уночi не спимо всi, а вулиця, село у снi, i всюди тихо. Заквилить дитятко, схилиться до його Маруся гойдати, а Пилипиха блискучими очима в обох вдивляється. Вона не всипляла ночей i хвилиночки. Як Маруся вже не падала коло неї, як Маруся не годила їй, — не пригорнулася вже мати до неї нiколи; нiколи не всмiхнулася ласкаво до самої смертi своєї. Що було Маруся просить:

— Мамо, чого журитесь? Чого, мамо, не дбаєте о здоров'я своє? — Вона не прийма нiчого того. I останнє слово її було: "Лучче, мовляла, ображеному вмерти, нiж так на свiтi жити". - I вмерла.

Округи нас дiялось, чулось, велося. Що радощiв, а що журби зважали ми збоку; скiльки поженилось на селi, замiж повиходило, народилося, вмерло; як радощi проминали i журба втихала, як одно по другому наставало усе нове у людей, — ми ж усе жили своєю старою тугою.

Батько усе ходив по дорогах i вертався сивiший та похмурнiшнй; матiї усе смутнiла i слабiшала. Од Катрi вiстi були рiдко, та й то неширокi. Отсе було напросить мати священика, щоб туди написав та спитав про здоров'я й життя, то й одпише Катря на три листи одним листочком своїм: "Здорова, — напише, — живу, богу молюся за свої грiхи i за вашi".

Скiльки-то слiз виливалося матусиних, слухаючи, а опiсля згадуючи, скiльки благалося благословення! У Марусинiй хатi ще гiрше повелося: що далi, Чайченко зовсiм дому одбився свого. Шинкарка ним так заорудувала, що вiн у неї пiд тином шинковим днює й ночує, а щоб шинкар не мав на його призри (бо ревнивий шинкар був), то потроху почав Чайченко й пити. Бачили вже його й п'яного люди, а недурно те ж кажуть: що в тверезого на умi, те в п'яного ка язицi, — вiн не встерiгся, миркнув там якесь слово чи друге до шинкарки, хтось цiкавий пiдхопив та розславив по селу, — от i поговiр став недобрий. Тодi всi до Марусi молодицi з питанням та з жалощами, усi старi баби з радами та з наукою; тiльки Маруся на усi питання i жалiння, i на ради усi: "Вiн менi добрий i любий; я його над усе в свiтi шаную". I жалiбницi, i порадницi образилися, — покинули Марусю: нехай же терпить, коли така! Нiхто й одвiдати не одвiдає.

Тiльки й ходили до неї, що мати да я; ми — частенько.

Одного разу пiдходжу городу стежкою до хати, — се було у свято, — аж дзвiнкий регiт такий чути, що так i розкочується. Гостi в неї якiсь?

Доходжу, уступаю. За столом сидять Маруся i Чайченко, i гостi — молодиця i чоловiк. Що то вже за молодиця була красовиця! Я її зараз пiзнала, хоч нiколи не бачила. Була чорнява, в рум'янцях, бiлолиця, уста червонi смiються, очi радiснi, убрана свiтло: змалювати б таку та дивитись, не впускаючи з очей, та самому всмiхатись на ту красу смiливу та веселу. Тiльки отi брови її високi i зрощенi в'юнкою чорною гадючкою на чолi бiлому чорнiли, — щось недобре вiщували. Поруч з молодицею, од вiкна у затiнку, сидiв чоловiк плечистий, приземкуватий, з чорним щетинястим усом; чорне волосся посивiло в його космами; од лiвого виска вiн чорнявий як грак; а з виду дивився вiн спiдлоба, або збоку, наче кого пiдгледжував злими очима своїми, i Маруся, почастувавши усiх, одiйшла; я в неї i питаю:

— Хто се в вас, Марусе?

— Шинкар iз жiнкою.

— Чи давно се ходять вони до вас?

— Се уперше прийшли сьогоднi.

— Як се здумали вони?

— Та шинкар схотiв неодмiнне до нас.

— Чого то?

— Каже, мене забачити.

— А ти ж до їх пiдеш?

— Та ще не знаю, Якiв ще не казав нiчого; як Якiв менi скаже.

Спокiйна собi, люба — от наче вона без жодної думки важкої по квiтчастому полю проходжає вечором тихим та теплим.

Чайченко сидiв iз гiстьми дуже смутний, зiтхав часто; шинкар поглядав на його — неласкавий був погляд той: неначе яка iскра спахувала з чорного його ока… Шинкарка ^j усе всмiхалася.

— Нащо п'єш багато, не пий! — озвалась вона до шинкаря (а вiн чарку за чаркою випивав).

— Чому не пити менi? Уп'юся — мене люба жiнка доведе до господи.

— А як не схочу? — задзвенiла вона жартуючи.

— Не схочеш? — каже, а сам її мiряє поглядом — яка. — Або ж хто тебе запитає, чи хочеш?

Чайченко, слухаючи се, важко зiтхнув й на шинкарку смутненько дивився, а шинкар на його пильно. Маруся вже заговорює, питає, частує — не звiв очей шинкар з Чайченка, — аж той сам схаменувся, сам його погляд на собi почув, — тодi шинкар очi в землю врив.

— Хутко у вас празник, — говорить Маруся до шинкаря, — гостей же до вас, гостей!

— Дякувати, мене добрi люди не забувають! — одкаже шинкар. — Не так за мою щирiсть, як за те, що жiнка хороша, славлють, — то прихильному приятелевi мило подивитися