Три долi - Марко Вовчок

Уночi вона мало спала; устане — нi об чiм не дбає; сяде коло вiкна, iзложить руки, сидить та в вiконце дивиться. Такеньки тижнi сходили, що вона, живуща, була наче мертва. I ми ходимо — наче що в хатi вмерло. А разом, якогонебудь веселого променистого ранку або тихого темного вечора, вона як оживiє, - такими ревними, гiркими сльозами обiллється! I тужить, i ридає, i б'ється до втоми… — i знов стихне, i знов наче нiщо їй не доходить дожива. Хотiла з нею мати говорити, хотiла питати, — просить: "не говорiть нiчого i не питайте нiчого". Нi зо мною, анi з Марусею розмови не хоче; часом нiби з нас смiється.

Мати журилася дуже. Пилипиха усю правду нашу знала, а ради не знаходила, хоч яка була мислива собi. Вона тiльки судила та сварилась, що мати кориться чоловiку, що з того усе лихо встає, - та бiльш вона доводила того гнiвом своїм, анiж словами. Дiждали ми батька з дороги. Повернувся вiн такий, який пiшов — неласкавий. Осмалений сонцем та обвiтрений, здававсь вiн ще похмурнiший, нiж був. Повернувся додому увечерi; ми ще не лягали, а вже всюди було тихо, як його голос грiзний почувся. Ми кинулися, я i мати, йому назустрiч, кличемо Катрю за собою: "iди батька стрiчати". Вiн у двiр уступив, нас минаючи, тiльки мовчки вклонився, — ми так i стоїмо; вiн опорядив усе, — тодi у хату, сiв на лавi оддалiк од усiх. Мати вечеряти просила — вiн кивнув головою, що добре, i вечеряв усе мовчки, усе не дивлячись на нас. Тiльки одного разу його очi бистрi споглянули на Катрю пильно, — начеб осмалене обличчя побiлiло трохи, а вiн нiкому не сказав нiчого.

А Катря стоїть коло стiни, сама як стiна бiла, — бачу — зомлiває. Добачає те й мати, хоче мову почати з батьком, та голосу нема слово вимовити.

— Втомився я, — каже батько.

— На добранiч вам, — кланяюся йому; узяла Катрю за руку та й вивела за собою з хати у свiтлицю. Вона сiла i трусилася уся.

— Що тобi, Катре? — питаю. — Чи ти батька iзлякалася?

— Нi, нi… я тiльки спогадала… як тодi благала я батька, як нарiкала!.. тодi в мене було щастя… тепер вже нi об чiм менi просити дома, нiчого сподiватись з сторони… Нема в мене нiчого, — я сама нещаслива!

— Втихни, Катре, втихни для батька, батько почує, -годi! — вговоряю її.

— Втиши ж ти перш моє серце! — одмовила ридаючи. Нiч iшла в тузi та в жалю.

— Темна нiч яка! — промовляла Катря сумуючи, — яка темная та довгая! — А стала зоря розсвiтати, стало сонечко ясненько сходить, — каже: — Вже й зоряється! Вже сонце; день, як його перебути до ночi — боже милий!

Мати тим тiльки свою журбу тiшить, що сеє безталання Катрине буде батьковi вгодне; хутко й поспiшилася сказати йому:

— Катря вже не хоче сама за Чайченка.

Дуже батька слова її зрушили.

— Повiсти, як усе було, — не вмини нiчого! — велить. I усе йому мати повiстила, що було.

— Зглянься на дитину бiдну, друже мiй, — просить батька: — вона послухала, покорилася, а нещаслива.

— Вона не мене послухала, — одмовив батько та й задумавсь.

Мати боязко на його споглядала — гнiву не вбачала, тiльки думу-думу на чолi високiм похмурiм.

Далi вiн пiшов собi iз двора — так, як iк гаю побрався, — а тiї пори вже не було нiякого дiла в полi…

— Як вiн прийняв теє, - не знаю, — говорила мати, смутно виглядаючи його додому.

Вiн повернувся увечерi пiзно.

Увечерi всi у хатi зiбралися, усi вкупi перебули його, довгого вечора того. Усi робили кожен своє дiло.

I багато тих вечорiв довгих перевелося в нас без розмови, без гомону, — от як, бува, при недужому, що к смертi недугує, сидять люди, не зглянуться, бо смутний кожен погляд, не розмовляться, бо нема їм у словi поради, а час iде, тихо йде, дуже тихо, — то нiби разом як промигне кiлька годин i знов ледве точиться, а кожна хвилина важко прилягає на душi.

Що далi, то гiрш сумувала Катря. Жалю свого збулася, а обняв її самий сум. То було коли озветься до нас iз Марусею словом сердечним: "Ой важко, Марусю! Ой важко, Химо!", а то зовсiм одцуралася усiх. Ласку прийма, не вважаючи; що спитаєш в неї, заговориш — "що треба? чого хочете?" До матерi як нерiдна дитина; вiд батька далеко сторониться… Де там в селi пригода, дослухається: яка, хто журиться, плаче — i їй наче любо вдивлятися, обмiркувати тут — i дивиться i слухає вона так, що нiби їй не жалко, що серце болить, а жалко, що чоловiк нiкчемен у свiтi, i говорить, було: "Отсе люди! Що той розум людський!"

Стала вона якась холоднувата, спокiйна, хоч i сумна, i смутная.

— Боже мiй, Катрусю! — згадаю їй: — як колись — що ти за весела була!

— Була весела, — одкаже, — бо перше було жити легко у свiтi, як дурному з гори бiгти… Тут менi дещо нахватилося — зупинило мене… Спитала я тодi: що то за життя наше? I нащо чоловiк живе? Пощо у свiт родиться? Живе ыа муку — родиться на смерть. Нiчого шукати, нi по чiм болiти — усе проходить, як дим, усе минає, як зiлина…

Почне було такечки говорити, тiльки слухаємо з Марусею. Нагонить було холоду своїми словами.

— Скажи менi, Катрусю, — питаю одного разу, слухаючи тiї мови її суворi, — чи ти вже не любиш?

Та й сама злякалася, що нагадала їй, а вона всмiхнулася.

— Не бiйся, не бiйся, — каже, — я вже не плачу тепер, я вже не ревную, та й не кохаю…

— Як? Вже забула?

— Ой, Химо, — промовляє, - як усе свiтове минає! I кохання, i