Зламані речі - Ольга Саліпа

Біля входу в будинок стоять два величезні горщики з кулястими хризантемами – сучасна мода. Марія більше любить звичайні, ті, що росли в бабусі на клумбі, особливо фіолетові, цибаті, з кількома квіточками на чубку. Вони росли прямісінько під вікном її кімнати, коли була мала. Бабця завжди казала: «От заглянуть квіти до тебе в шибку – тоді вже й зима скоро». Хризантеми дотягувалися до вікна якраз у листопаді, тому бабуся не брехала.

А оці «новомодні», що зараз біля входу в будинок, – то для реклами. Клієнти оцінюють роботу людей, які займаються квітами, якраз по тому, який вигляд має їхнє власне житло. То, так би мовити, найяскравіша вивіска.

Марія наближається до хризантем і гладить їх по вершечках, як дітей. Квіти за це щедро віддають свій терпкий аромат.

З будинку виходить Володимир. Шукає очима дружину, а знайшовши, поблажливо всміхається. Потім бере Маріїні долоні у свої руки й підносить до губ.

– Твої руки пахнуть спогадами про літо!

– Цікаво! – Жінка обнюхує власні пальці і також усміхається.

– Ти ніколи не помічала, що хризантеми пахнуть одночасно полином і рум’янком? Гірко й солодко водночас.

– А твоя правда! Щось у цьому є!

– То аромати-спогади про тепло. Останні квіти перед снігами. Мені часом здається, що вони кажуть нам, щоб не забували: після морозів знову буде сонячно. Тільки чекайте.

Чоловік обережно пробує пальці Марії на смак. Один за одним, повільно і ніжно. Очі жінки перетворюються на кришталь і виблискують. Повіки мимоволі прикриваються, а вуста судомно хапають повітря.

– Що ти робиш?

– Люблю свою жінку.

– Нам же не по шістнадцять.

– Байдуже.

Володимир загортає Марії за вухо пасмо волосся, що вибилося з нетугого «хвостика», й нахиляється до шиї. Гарячий подих примушує жінку стрепенутися. Хвилина-дві – і Марія, піддавшись спокусі, міцно хапає пальцями чоловіка за потилицю, вигинається в попереку і притискає до своєї шиї міцніше. Володимир зупиняється і легенько дує на ще вологу від його поцілунку шкіру. Тілом Марії пробігають мурашки.

– Ти здурів.

– Від тебе.

Володимир однією рукою обнімає дружину, а іншою відчиняє двері до будинку. Вони навіть не йдуть до спальні – зупиняються біля найближчого дивана, у передпокої. Роздягаються повільно й терпляче, допомагаючи один одному і насолоджуючись процесом, – у їхньому віці поспішати вже не цікаво.

А коли опиняються цілком голі одне перед одним, Марія обережно проводить рукою по спині чоловіка. Під пальцями відчуваються міцні м’язи – це її завжди збуджує. Біля правої лопатки – рубець. Рідний. Коханий. Перед тим як кохатися, Марія завжди пестить цей рубець вказівним пальцем і вдивляється в очі Володимира, читаючи в них цілковиту довіру.

Не витримуючи напруження від бажання, чоловік рвучко запускає пальці у волосся жінки, звільняючи його від гумки. Пасма падають на оголене тіло. Правою рукою він відгортає волосся з грудей своєї коханої, ледь торкаючись твердих коричневих перлин.

Марія смикається від несподіванки й тягнеться до уст чоловіка по поцілунок. Її руки шукають шлях до його плечей – по густо вкритих волоссям грудях та ледь випуклій ключиці.

Раптом Володимир упевнено відсторонює жінку від себе.

– Яка ж ти зараз красива… Хочу на тебе дивитися…

І майже тієї ж миті смикає її знову до себе так сильно, що шкіра в місці дотику тіл червоніє.

– Але не можу, – шепоче низьким голосом, цілуючи вухо.

Володимир штовхає дружину на диван і накриває її своїм тілом. Уже за мить Марія відчуває його в собі. Цього сильного і завжди серйозного чоловіка. Уособлення спокою та затишку. Уособлення щастя. З кожним новим рухом це щастя більшає, аж поки не розривається на дрібнесенькі шматочки, які розлітаються зірочками в очах на все довколишнє.

Марія й Володимир лежать голі на дивані, обійнявшись, наче молодята.

– Ну хіба ми не божевільні? – жінка всміхається, дивлячись у стелю.

– Ми – вільні. Вільні робити все, що хочемо.

На вулиці вже зовсім темно, потрібно увімкнути в кімнаті світло, але обоє бояться сполохати свої відчуття.

Володимир наосліп нахиляється над дружиною й ніжно цілує в скроню.

– З днем народження, кохана!

Марія обіймає його сильніше. Вона щаслива.

Сьогодні Марії сорок.

Уже два роки вона живе тут, у селі, поміж квітів, щоранку прокидаючись в обіймах найкращого на планеті чоловіка.

Саме зараз, у цей час, у цьому місці, з цією людиною вона щаслива. Щаслива безумовно.

Марія думає про те, як довго сюди йшла. Про власну хресну дорогу. І невідомо, чи знала б вона, що таке воскресіння душі, якби спочатку не довелося вмерти.

– Воно не виживе.

– Та й байдуже.

– Ти чуєш: воно не виживе, – стара повнувата акушерка трясла за плече жінку, яка щойно народила. – Ану дивися мені в очі. Ти розумієш, що я тобі кажу?

– Розумію, – жінка відводила погляд убік.

– О-о-о, – протяжно вимовила акушерка, – нам тут тільки депресивних не вистачало. Ти лежи тут, а я лікаря покличу.

Наче жінка просто з пологового залу могла встати й кудись піти.

За десять хвилин акушерка повернулася з лікарем.

– Тут мамочка якась дивна. Я їй кажу, що дитина може вмерти, а їй хоч би що.

– Розберемся, – лікар надів окуляри й долонею повернув обличчя молодої жінки до себе. – Ваша дитина – недоношена. Шанси на життя їй ніхто не дає. Добре, що це дівчинка, – вони живучі.

– Хай умре.

– А як не вмре?

– То напишу відмову, – жінка знову відвела погляд убік.

– Ну й дурна. Заберіть від неї дитину з палати, бо ще щось виробить, – заговорив уже до акушерки. – Хай медики оглянуть і помістять у кювез. Добре, що хоч дихає сама. Бо з такою мамою, – лікар осудливо оглянувся на жінку, що лежала в кріслі для пологів, – вона ще натерпиться.

Жінку, котра щойно народила, звали Тетяною. Удома її «з лікарні» чекали троє синів. Дівчинка – воно було б добре, якби не ситуація…

Тетяні тридцять п’ять, і вона двічі вдова. Перший чоловік утопився на самісінькі Зелені свята, другого вбило деревом у лісі. Люди дивилися в її бік косо. Казали, що їй пороблено, бо дід з нечистою силою знався. Начебто вмів змій замовляти так, що робили все, що йому заманеться. Зараз Таня жила з третім чоловіком і з синами від кожного. А ця передчасно народжена дівчинка – то її гріх.

Навесні Танин чоловік поїхав на заробітки. Жінка залишилася на господарстві сама з трьома хлопцями. Та й байдуже – роботи домашньої ніколи не боялася, не розрізняла на чоловічу й жіночу.

Був травень – початок робіт у полі. Таня багато городів не мала, а от картоплі, зелені насадити біля дому треба було.

Того дня вона працювала весь день – ямка за ямкою, картоплина за