Зламані речі - Ольга Саліпа

На вулиці вже встигло стемніти. Дівчинка йшла знайомими вулицями з коробкою в руках, наче зі скарбом. Думалося про майбутнє – от уже за рік дитячий будинок випустить її в доросле життя. І буде там стільки солодощів і тортів, скільки захочеться. І не треба повертатися «на територію» до восьмої і їсти за розпорядком. Почнеться справжнє життя.

Свій дитячий будинок Регіна побачила здалеку. Сіра «стандартна» будівля, облицьована плиткою. Бетонна огорожа навколо заввишки два з половиною метри. Щоб сховати той світ від очей перехожих.

– О, «дитдомівка»! А ти що так пізно в місті робиш? – Троє хлопців, мабуть, студентів, нудьгуючи, підпирали бетонні блоки спинами. Звісно, відрізнити сиріт від місцевих діло нехитре: по одягу не за розміром. Трохи більшому чи трохи меншому – то вже як пощастить.

Регіна втягнула голову в плечі й пішла далі.

– Ти не чуєш мене чи що? – Один з хлопців підійшов ближче і смикнув Регіну за лікоть.

Коробка з тортом випала з рук, і дівчина крикнула з розпачу:

– Придурок! Ти що наробив!

– Я придурок? Ти ж мала сучко! Вас що там, у дитбудинку, не вчать поважати старших? То ми зараз навчимо. Правда, хлопці? – Він підійшов настільки близько, що Регіна відчула запах міцного алкоголю. – Борза? Ще й не таких обламували.

Двоє, що досі спостерігали за другом, з реготом підійшли ближче.

– То що, пацани, допоможете?

– Та запросто. Не вперше ж.

– Навчимо малу життя. Ще колись подякує.

Регіна кинулася тікати, але раптом хтось із хлопців боляче смикнув її за ранець і повалив на мокре листя біля огорожі.

– Пацани, я кричатиму! – Дівчина відбивалася щосили, хоча сама розуміла абсурдність цієї фрази: сторож дитбудинку, єдиний, хто може її тут почути, не вийде на захист, навіть якщо почує постріли.

– А кричи, так навіть прикольніше, – реготали хлопці, притискаючи її плечі до землі. – А ми тебе за це – ножичком. – Щось холодне торкнулося її шиї. Подих перехопило. Надії на порятунок нема. Регіна заплющила очі. Куртка задерлася високо, і вона лежала голим попереком на листі з болотом. Але холод від металу на шиї лякав більше. Двоє хлопців нахилилися над нею й сильно натискали на плечі, не залишаючи можливості рухатися. Дівчина чула шурхіт їхніх «балонових» курток і відчувала огидну суміш запахів алкоголю, одеколону, поту й карієсних зубів.

Коли натиск холодного металу на шию послаб, вона повернула голову й розплющила очі. Перед самісіньким обличчям лежала коробка з її першим власним тортом. Шматки «Наполеона» попритулялися спинами до болота. І їм теж було холодно, страшно й боляче…

– А тепер бігом звідси! Комусь ляпнеш – пошкодуєш, що не вбили!

Регіна повільно встала, сяк-так поправила одяг і, не оглядаючись, мовчки пішла до воріт. А вже в дівочій спальні швидко зняла все, що на ній було, переодяглася в чисте. Плакати немає сенсу. Жалітися вона не вміла, бо нíкому. У міліцію заявляти не збиралася: дитбудинківським там не вірять.

«Вважай, стала дорослою», – сумно всміхнулася сама до себе дівчина, засинаючи.

Тієї ночі їй снилась улюблена лялька. Колись вона випросила її в котроїсь із дівчаток, яких на вихідні забирали до себе бабусі чи інші родичі. Такі часто поверталися з подарунками – іграшками та одягом. А в дитбудинку ділитися було правилом. Регіна не мала інших ляльок ніколи. Тому цю, з білим волоссям і блакитними очима, що заплющувалися, якщо її покласти на спину, любила особливо. Спати з іграшками в дитбудинку не дозволяли, і Регіна щовечора ховала свою пластмасову подружку під подушку, а вихователі вдавали, що цього не помічають. Вона, як дівчинка слухняна і здібна, мала перед іншими привілеї – їй дозволялося трохи більше, ніж урвитлям-двієчникам. У сні лялька була одягнута в красиву блакитну сукню. Дівчинка тримала її в руках перед вікном і милувалася, як виграє світло на крихітній парчевій спідничці. Раптом дівчинка відчула, як ляльку з її рук вихопили. Вона чітко чула хрускіт пластмасових ручок і ніжок, що ламалися. І чула, як лялька плакала. Перед Регіною лежала спотворена іграшка. Сльози потекли по щоках дівчинки, а десь біля серця стиснуло.

Регіна залишила слоїчок із фарбою біля порога, а розсаду квітів занесла в хату й поставила на стіл. Дістала із сусідньої кімнати пластикові відерця, які колись купувала, щоб квасити капусту, набрала в саду пухкої землі-кротовиння й обережно висадила паростки пеларгонії. Квіти на новому місці наче аж повеселіли. Може, і будуть жити.

Жінка помила руки й перенесла відерця на найсвітліше вікно – хай ростуть.

Дістала з комори пензлик, винесла відремонтований стілець посеред двору і взялася фарбувати – треба встигнути до дощу. Блакитна фарба лягала на дерево рівним шаром. А коли справу було завершено, Регіна, дивуючись сама собі, дістала з комори залишки білої й жовтої фарби, залила розчинником – і вже за кілька хвилин обережно вивела на спинці стільця, що вже підсохла, величезні ромашки. І чого б то?

Ворони над головою мовчали – значить, скоро буде дощ. Жінка обережно переклала стілець під шиферний дашок перед входом у хату, щоб не змок. Ото вже діти з її сну будуть раді!

Бровко заглядав в очі – просив їсти.

– От зовсім розуму катма – забула про тебе, – схопилася за голову жінка. – Добре, що не маю господарки – усе б повиздихувало.

Регіна дістала з хлібниці пів буханки хліба, залила кислим молоком і винесла Бровкові – мовляв, пригощайся. Пес приречено понюхав страву і сховався в будку.

– Не хочеш – не їж, теж мені пан, – говорила сама до себе жінка. – Можу віднести тебе назад до лісу, де взяла.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.