Зламані речі - Ольга Саліпа

Марія стояла біля хвіртки і дивилася, як віддаляється постать Регіни. Дивна штука – доля. І чого б то звела їх в одному селі знову? Чи просто випадковість…

Жінка стенула плечима. Пізня осінь подула холодним вітром. Збиралося на дощ. Марія запнула сильніше куртку біля шиї і пішла в теплицю – там у неї завжди тепло та світло, всесезонна радість. У великих дерев’яних коробках сохли цибулини тюльпанів на вигонку. Пора садити, щоб на Новий рік мати квіти. Власні «Дванадцять місяців».

– Ненавиджу вас обох! – Марі насуплено забилася в куток на сидінні батькової «волги». – Тільки й можете, що псувати мені життя!

– У свої ледве п’ятнадцять ти занадто розумна! – Батько говорив, не відриваючи погляду від дороги.

– Постригтися коротко – не можна, у джинсах до школи – не можна, на дискотеку – не можна! Я живу, як у тюрмі!

– А язик не всохне? – Тетяна повернулася з переднього сидіння і пильно дивилася на доньку. – Магнітофон тобі купили? Купили. Плеєр японський захотіла – маєш. Куртку джинсову, спідницю, блузку з Польщі дістали? І це тільки цього року! У санаторій їздила? Їздила. Добра тобі тюрма.

Марі притулилася до дверцят «волги» і здирала нігтем зображення якоїсь кінозірки, перебите на пластик.

– Бач, чого захотілося – день народження святкувати без батьків! Думаєш, я не знаю, що там буде? – Батько просто кипів від люті і щосили тиснув на газ. Дорога за містом була майже пустою. – Горілку дістанете! Понапиваєтеся, соромно буде глянути сусідам в очі.

– Бачиш, тобі не щастя дочки важливе, а те, що люди скажуть! Типовий раб! Гвинтик у системі! Ніякої індивідуальності! – Марі майже кричала. Стосунки з батьками останнім часом були жахливими. Дівчина навіть навмисне не готувалася до уроків, щоб учителі мали змогу викликати маму з татом у школу і полаяти за «непутьову» доньку. Хай знають.

Сім’я, як і кожної п’ятниці, їхала на дачу, що колись була бабусиною домівкою, але після її смерті два роки тому перетворилася на місце для вихідних на природі. А кілька хвилин тому Марі набралася сміливості попросити батьків дозволу організувати вдома вечірку на честь свого дня народження. Зрештою, їй буде п’ятнадцять – уже не дитина, щоб наминати торт з мамою-татом. Однак батьки на пропозицію не пристали.

– От виповниться вісімнадцять – робитимеш що захочеш! – Мама була невблаганною.

– Та з такими батьками я до вісімнадцяти не доживу!

– Ти замовкнеш чи ні?! – Батько розвернувся обличчям до Марі і, здавалося, хотів дати їй ляпаса.

Звук гальм, світло фар змішалося з Тетяниним криком: «Ма-ши-на!»

Наче у сповільненому кіно, Марі чітко бачила, як на їхню «волгу» летить вантажний «ЗІЛ». Мама схопилася за кермо, яке тато відчайдушно намагався вивернути. Автівку смикнуло вбік. Двотонна «волга» маневрувала погано. Марі відчула, що машина кудись падає. Сильний удар знизу примусив дівчину притиснути ноги до грудей і обхопити коліна руками – так, як учили на уроках ОБЖД. «Волгу» перевернуло на бік. Марі сильно вдарилася правим плечем та головою і, схоже, поранила руку об ручку, якою опускали віконне скло. Мама з татом мовчали.

Марі лежала нерухомо і бачила татове плече, що неприродно впиралось у пасажирське сидіння. В очах потемніло.

Розплющила очі, бо стало холодно. Вона лежала на вологій траві. Спробувала підвестися – сильно нудило, і боліла голова.

– Мала прийшла до тями!

Марі перевела очі туди, звідки почула голос. Побачила понівечену «волгу», що стояла вже на чотирьох колесах, автомобіль «швидкої» і якихось людей.

– Лежи, не рухайся. – Жінка в білому халаті присіла поруч і шукала щось у величезній медичній валізі. – Я ще не встигла обробити твої рани.

Марі повільно лягла на траву. Сильно нудило. У голові паморочилося.

Удруге розплющила очі вже в лікарні. Палата із синіми стінами пахла медикаментами.

– Мала прокинулася. Побіжу по лікаря. – Жінка років п’ятдесяти встала з сусіднього ліжка і вийшла в коридор.

– А тій би лише бігати. Уже добігалася до травматології. – На ліжку біля вікна лежала хвора з ногою на витяжці.

– Я в лікарні? – Марі роздивлялася навколо.

– А де ж інакше, дитино. Дуже болить?

Дівчинка доторкнулася лівою рукою до забинтованої голови. Права була в гіпсі.

– Не дуже. А мама з татом теж тут?

– А мені звідки знати. Лікар прийде – усе розкаже. – Жінка повернула голову до вікна. – Як щось треба – ти кажи, ми допоможемо. Ну, не я, – хвора кивнула на свою ногу, – я неходяча, а от дівчата поможуть. Не соромся.

У палату повернулася жіночка, що «добігалася» до травматології, а за нею зайшов лікар. Чоловік років сорока розгублено оглянув палату і знайшов очима Марі:

– Як почуваєшся? Не нудить?

– Та наче ні. Я ще не зрозуміла.

– Буде зле – клич санітарку. Це минеться за кілька днів.

– А мама з татом?

– У тебе ще родичі є? Ну, там бабусі-дідусі?

– Нема. Ми самі. Їм щось потрібно?

– Та вже нічого. – Чоловік над чимось напружено думав. – Значить, так. Встати ти зможеш днів за п’ять. На той час ми їх у морг відправимо. А з похороном щось придумаємо. Я начальству батьковому вже подзвонив – мають організувати.

Марі уривками вловлювала зміст почутого.

– То їх – немає?

– Загинули на місці.

Лікар вийшов з палати, щось шепнувши медсестрі, яка саме заглянула у двері.

Дівчинці стало страшно. Їй не хотілося плакати. Зовсім. Вона просто боялася. Боялася всього, що може трапитися завтра, післязавтра, у день похорону, потім… Досі все було так стабільно і прораховано: мама з татом, вихідні на дачі, день народження невдовзі… Вона навіть замовила у батьків подарунок – набір косметики… І що тепер? Страшно…

Дівчинка вкрилася з головою лікарняною ковдрою, одягнутою в сіру від часу підковдру. Страшно…

Сусідки по палаті в той день не говорили голосно, тільки перешіптувалися. Жаліли. Чи її всі тепер жалітимуть?

Скільки разів потім Марі намагалася згадати день похорону своїх батьків – не могла. Пам’ятала, що тоді моросив дощ. Хтось раз у раз підтягував на її плечах велике чорне пальто, яке спадало, бо загіпсоване плече не дозволяло одягти його добре. Ось це і всі спогади…

Здатність сприймати світ навколо повернулася, коли всі розійшлися, а вона залишилася сама у квартирі. Посуд після поминок хтось помив, холодильник був завалений залишками їжі.

І що тепер робити? Ну ось, запрошуй друзів, скільки заманеться – ніхто не заборонить. А хіба це важливо?..

Марі з острахом прочинила двері у спальню батьків. Пусто. На спинці стільця – мамина нова блузка. Біла в чорний горох. Привезена на замовлення, здається, з Туреччини. Тоді, у п’ятницю, мама вперше одягла