Зламані речі - Ольга Саліпа

Ні, цього не може бути, їй точно здалося! Але чому тоді всі дивляться на неї?

Мама легенько підштовхнула в спину: йди.

Марі вийшла на сцену, навіть не знявши пальта. Чемно взяла грамоту, відповіла на потискання руки директора й оглянула зал. Їй аплодували. Їй, переможниці. Найкращій. Батьки просто сяяли від гордості. І це було приємно. Дівчинка зовсім забула про пляму: переможцям прощається все.

У класі її чекала похнюплена Катька:

– Ти знаєш, чому грамоту дали тобі, а не мені? Бо твій тато попросив директора. За оцінки для сина.

– Не бреши. Програвати треба вміти.

– Програвати, бо бідна й без батька? – Здавалося, Катька ось-ось розплачеться, а Марі зовсім не хотілося псувати цей день чиїмись сльозами.

До класу увійшли Тетяна і Влад, узялися вітати доньку з перемогою.

– Наша гордість! – показував на дівчинку чоловік іншим батькам, що заходили по своїх дітей.

Марі була щаслива. Вона зовсім забула про бридку пляму, бо хіба це важливо, коли ти – найкраща?

Раптом Тетяна присіла перед донькою.

– А це ще що? – провела рукою по подолу сукні, показуючи на пляму.

– Це… – дівчинка запнулася. – Це Катька мені кинула цукерку на спідницю, – й опустила очі.

Тетяна презирливо глянула на доньчину подружку:

– Я ж казала, що не треба з нею водитися. А за сукню її мама нам заплатить. – Жінка взяла за руку доньку, жестом покликала чоловіка, і всі разом вийшли з класу.

Ошелешена Катька залишилася стояти з відкритим ротом.

За кілька днів мама Марі справді навідалася до її дому. Гидливо оглянула квартиру і попросила гроші за зіпсовану сукню.

Мама Катьки, знаючи, що її донька могла бачити шоколадну цукерку хіба що на Новий рік, все одно погодилася загладити провину. Щоправда, не грошима, а роботою: за кілька днів вишила на подолі блакитної сукні красиву синю квітку, яка сховала пляму. Так було навіть краще, ніж раніше.

Регіна прокинулася від гавкоту Бровка. Це означало, що була рівно сьома ранку. На годинник можна навіть не дивитися. Дурний пес щодня в один і той же час вигавкував на сонячне проміння, що пробивалося крізь шпарини в огорожі біля його будки. Хіба що в похмурі дні його не будили ці «диверсанти».

У селі всі прокидаються раніше. У людей – худоба, родина, справи. А Регіна може собі дозволити поніжитися в ліжку довше. Сказано ж – ненормальна.

Жінка погрозливо постукала до Бровка в шибку, і той замовк. Можна відпочивати далі.

Сьогодні їй снився не сокіл, а діти. Багато дітей, близько десятка. Вони бігали зеленим садом, перечіпляючись за яблука під ногами. Запах від паперівок стояв неймовірний. Діти реготали й гралися в «ослінчика»: бігали навколо маленького блакитного стільця і за командою намагалися на нього всістися. Переможцеві діставалася цукерка. Солодощі були в кишені красивої жінки, одягнутої в довгу світлу сукню. Жінка сиділа під розлогою яблунею і всміхалася. З неї можна було малювати картину. Одна її рука лежала на ледь округлому животику.

Раптом хтось із дітей необачно штовхнув стілець, що був центром гри, і впав на нього. Ніжка стільця відламалася. Діти почали плакати. Жінка повільно, зважаючи на стан, піднялася і взялася обіймати кожного по черзі. Сонце зайшло, і стало холодно. Регіна прокинулася.

Треба б заварити чаю і братися до роботи. Зламаний дитячий стілець, який вона знайшла на сільському смітнику, стояв у кутку кімнати. Блакитна фарба на ньому злущилася, але дерево не прогнило. Прихилений до стіни, на трьох ніжках, він здавався втомленим і забутим.

На плиті закипів чайник, і Регіна залила окропом трохи ромашки і сушених суниць – сьогодні такий настрій. До чаю розрізала яблуко. Пахло, як у її сні. Треба братися до роботи.

Жінка знайшла потрібний шматок дерева за коморою, розклала інструменти й узялася витесувати стільцю нову ніжку. Дві години роботи – і все готово. Останній штрих – гострим ножем підігнати випуклий кінець під розмір впадини в сидінні стільця. Ніжка стала, як рідна.

Регіна відійшла вбік, щоб оглянути роботу. Годиться. Завтра пофарбує стілець у блакитне – буде як новий. Зможуть діти з її сну знову гратися.

Бровко обнюхував стілець і задоволено крутив хвостом – мовляв, гарно.

Було вже поза полудень, сонце світило, як ніколи восени. Якби Регіна мала дітей, то в такі дні точно хотіла б напекти їм пиріжків і наварити какао. А так – ремонтує стільці для тих, що сняться.

«Фарбу попрошу в Марії», – вирішила жінка. Помила руки, одягла куртку й поволі пішла в село.

Маріїна хата потопала у квітах. Її можна було фотографувати для журналів. Клієнтів на свою розсаду жінка мала вдосталь. Навіть зараз двоє чоловіків завантажували в мікроавтобус десяток різнокольорових кущів хризантем у горщиках.

Марія побачила Регіну здалеку. Та терпляче чекала, поки чоловіки поїдуть.

Щойно їхня машина сховалася на сусідній вулиці, жінка підійшла ближче.

– Привіт, – озвалась упівголоса. – Я до тебе з проханням. Маєш трохи блакитної фарби? Треба стілець помалювати.

– Маю. Зараз наллю. – Марія завжди ніяковіла в такі хвилини. Регіна була дивною, наче з іншого світу. Зовсім не тією, з якою вони зналися в юності…

Переселившись у це село, Марія не раз чула про чи то відьму, чи місцеву божевільну, яка живе в далекій хаті. А коли зустрілася з нею вперше віч-на-віч – уклякла: то була її Регіна.

Жінка досі не розуміла, чи впізнала її давня знайома – заговорити про це не наважувалася. Часом здавалося, що так, бо дивилася в очі особливо пильно, бо говорила на «ти» й ні про що не розпитувала. А інколи видавалася зовсім чужою – не підходила близько, не зачіпала спогадів.

– Слухай, давно хотіла спитати, – господиня вийшла із півлітровим слоїчком фарби, – а навіщо ти ремонтуєш те, що зламалося? Чи воно тобі пригодиться?

– Мені – ні, – Регіна говорила повільно, пильно дивлячись на Марію, наче хотіла щось прочитати в її рухах. – А їм – так.

– Кому це – їм?

– Та ж самим зламаним речам. Чи ти думаєш, в них нема душ?

– Це ж речі, вони неживі…

– Твої квіти – теж неживі. А чомусь до них говориш. І лікуєш, коли «захворіють».

– Квіти – то інше. Вони з насінини ростуть і насінням плодоносять – дають своє продовження.

– А речі старіють, хоча можуть жити вічно. Я допомагаю. Чи ти б не хотіла вміти давати вічність тому, що любиш?

Марію кольнуло біля серця: невже впізнала? На питання не відповіла, але мовчки пішла до теплиці.

– Візьмеш собі? – Жінка винесла пластиковий лоток із кволою розсадою пеларгоній. – Хотіла викидати – не продалися, а перезимувати їм ніде – місце під фітолампами – дефіцит. А ти, може, і врятуєш.

– А візьму. – Регіна обережно обхопила контейнер лівою