Зламані речі - Ольга Саліпа

яка живе в «хрущовці» – будинку, що незрозуміло як «затесався» на вулицю зі старовинними австрійськими будинками. Мама Катьки виховує малого братика, а тато їх покинув. Вона – одна з тих, кого взяли в їхню школу як обдаровану дитину, котра ще в садочку виявляла неабиякі здібності до навчання. Вихователі, що розгледіли талант дівчинки, порадили Катьчиній мамі спробувати щастя й подати доньчині документи до одного з кращих закладів міста. І дитину взяли. Бо саме такі учні й створювали репутацію школи. Марі не раз чула, як родину подружки називали «неблагополучною», але що це означає – не знала. Натомість із задоволенням бігала з Катькою в магазин, коли там щось «викидали», вистоювала заради подружки довжелезні черги по продукти харчування, ласувала хлібом з цукром і дивними на смак «Бичками в томаті». Щоправда, мамі про це навчилася не розказувати – боялася, що не пустить. Тому «за легендою» Марі з Катькою-відмінницею довго робили уроки.

Разом дівчата пішли й у музичну школу на клас фортепіано. У Каті вдома інструмента не було, тому вона приходила грати до подружки. Тут уже батьки Марі не перечили: неозброєним оком було помітно, що дівчинка розумна, а їхня донька за нею тягнеться.

Катька стояла перед вхідними дверима, обпершись спиною на пофарбовану синім стіну під’їзду. Дешеве пальтечко з блиском на ліктях було їй трохи закоротке, туфлі, навпаки, ледь завеликі – «на виріст». Картина була ще та.

– Я ще їм, зачекай. – Марі прочинила двері, висунула голову до подруги і відразу ж повернулася в кухню. Подружка слухняно залишилася зовні.

Два шматочки шоколадки розтали на язиці й додали настрою. Дівчинка поспіхом забігла у свою кімнату й розкрутила бігуді, на яких спала всю ніч. Золотисте волосся слухняно впало на плечі. Заскочила в блакитну сукню, одягла білі колготи, взула туфлі. Тетяна, котра вже кілька хвилин стояла у дверях, не могла намилуватися донькою.

– Йди-но сюди, застібну тобі сукню і пов’яжу пояс.

– Але ж я не маленька, – дівчинка вередливо надула губи.

– Не маленька, але це мені в радість. – Тетяна обережно просувала блискучі ґудзики в петельки. – Ми з татом будемо за годину. Сподіваємося на твою перемогу. Не підведи. – Торкнулася губами доньчиної скроні й повернулася до звичних справ.

Марі накинула на плечі пальто – можна йти.

Катька чекала в тій же позі – спиною до пофарбованої стіни. Її мама на конкурс не прийде – ні з ким залишити дворічного малого.

Дівчатка побігли сходами вниз, як раптом перед самими дверима, що вели на вулицю, Марі щось згадала:

– Стій! У мене для тебе дещо є! – запхала руку десь під пальто, у кишеню сукенки, і витягла звідти… шматочок шоколадки.

Катька дивилася в руку подружки як зачарована.

– Ти мене пригощаєш? – не йняла віри.

– Пригощаю, ми ж подруги. Тільки їж тут, щоб мама не побачила, бо сваритиме.

Катя обережно взяла вже трохи розталий шматочок шоколаду і поклала до рота.

– Блі-і-ін! – Марі роздивлялася свої брудні від ласощів руки. – Сукня! Якщо я її замастила – мама мене вб’є!

Дівчата удвох взялися швидко розстібати пальто. Внизу кишені блакитної сукні красувалася невелика коричнева пляма.

– Мене вб’ють. – Марі ледь не плакала.

– А якщо ми зараз не підемо – то вб’ють ще й за запізнення на репетицію.

Варіантів не було: треба йти в музичну школу.

Дорогою обидві мовчали.

Стара будівля музичної школи розташовувалася на сусідній вулиці. Тут завжди був особливий аромат – пахло сирою тканиною і трохи олією, якою натирали підлогу, щоб блищала. Широкий коридор зазвичай був серцем школи: на холодних дерев’яних лавках тут сиділи ті, хто чекав своєї черги на урок. З-за дверей класів долинали невпевнені звуки музичних інструментів і голоси вчителів. Ті, що чекали на лавці, підпирали бороди дерматиновими папками для музичного приладдя і насолоджувалися короткочасним спокоєм. Ще кілька хвилин – і підуть вони під ось ці вчительські голоси і лінійки, що боляче били по неслухняних пальцях.

Сьогодні в музичній школі – конкурс піаністів. У кутку коридора поставили новесеньке коричневе фортепіано, а під стінами – рядки стільців для глядачів. Окремо чотири – для суддів, ближче, ніж решта, бо вони мають не лише слухати мелодію, а й стежити за порядком пальців виконавця, оцінювати його поставу й рухи.

Дівчатка зайшли у свій клас і зняли пальта. Марі дістала з папки нотний зошит і тримала його так, щоб він повністю затуляв пляму. Ніхто не помітив. Здається, все йшло не так уже й погано.

Стільці поволі заповнювалися слухачами – здебільшого педагогами цієї ж школи і батьками учнів, – і діти раз у раз визирали за двері, виглядаючи «своїх».

Маму з татом Марі побачила відразу, щойно ті з’явилися біля дверей школи – більше автівкою не приїхав ніхто. Тільки-но вони увійшли в будівлю, голова Марі сховалася за двері. Тепер головне – не потрапляти їм на очі до виступу. А далі – якось уже буде.

Першою грала Катя. Її соната для фортепіано Бетховена звучала чудово. Мелодія давалася дівчинці легко й без напруження, звуки просто вилітали з-під пальців. Після заслужених оплесків дівчинка зайшла до класу:

– Твої вже тут. Сидять справа від фортепіано. Тому якщо закинеш спідницю по лівий бік від своїх ніг, то вони нічого не побачать, – інструктувала подругу.

У Марі тремтіли коліна. Коли ведуча оголосила її прізвище, дівчинка ледь не зомліла. Про музику не думалося. Треба було зробити все, щоб мама не побачила плями на сукні.

Грала вона невпевнено. Пальці від хвилювання задубіли й не слухалися. У голові було єдине: коричнева пляма на блакитній сукні. Її «Менует» Глезера вийшов кострубатим. Про перемогу можна було забути. Вклоняючись, Марі тримала руку на плямі й крадькома глянула на батьків: ті мали задоволений вигляд – у тонкощах музики вони не зналися.

Поки судді радилися щодо переможця, учасники терпляче чекали у своїх класах, а глядачі слухали показові виступи.

З результатами визначилися, і всім, крім переможців, дозволили сісти до слухачів. Перша премія дісталася Каті. Марі не виграла нічого – ще раз хвилюватися за пляму при виході по грамоту не доведеться. Дівчинка накинула на плечі пальто, старанно ховаючи поділ сукні, і сіла біля батьків.

– А ти чому прийшла? – шепнула їй на вухо мама, поки на сцені старанно вигравали Халаімова.

– Нам дозволили.

– А нагородження?

– Я не зайняла місця. А Катя перемогла. – Дівчинка байдуже спостерігала за руками музиканта за фортепіано.

Тетяна щось шепнула на вухо чоловікові, той незадоволено хмикнув, піднявся зі стільця і рухом голови покликав директора школи, котрий стояв неподалік.

Батько Марі з директором зналися – все через той же інститут: хтось із близьких-рідних учився. За кілька хвилин Влад повернувся на своє місце. Починалося нагородження.

Марі без особливого ентузіазму спостерігала за всім, що відбувається, аж