Зламані речі - Ольга Саліпа

Уперше Регіна відчула, що з нею щось не так, коли одного разу хтось із старших хлопців захотів забрати в неї шматок яблучного пирога, яким пригостили з нагоди якогось свята. Щойно вона зібралася відкусити шматочок, як її штовхнули в спину.

– Віддай! – За нею стояв вищий на півтори голови хлопець.

– А то чому?

– Пошкодуєш.

Хлопець уже простягнув руку до пирога, а Регіна чітко уявила, як було б добре, якби вона мала силу зі всього розмаху вдарити його ногою в живіт. Раптом хлопець скорчився від болю.

– Що ти зробила?

– То… То не я! – Регіна не на жарт злякалась і відійшла на два кроки.

– Ненормальна! Боляче ж.

– Та вона до тебе навіть не торкалася, – реготали Регінині однокласники, що мовчки спостерігали за конфліктом.

– Значить з’їв щось не те. Ай-й… – Хлопець тримався за живіт і здивовано роздивлявся навколо.

А Регіна по-справжньому злякалася. Вона ж не била, лише уявила, як би то могло бути. А хлопцеві боліло…

Сонце нетерпляче світило крізь фіранку на обличчя дванадцятирічної дівчинки, що спала. І хоч субота – то був день для відпочинку, але не для Марі. Сьогодні в неї – музичний конкурс. Не перший у житті і не надто важливий. Але програвати його не можна. Чому? Бо програвати не можна взагалі. Ніколи. Принаймні – їй.

Дівчинка розплющила очі й перші кілька секунд задоволено роздивлялася, як промінчики сонця проціджуються через тюль і розсипаються по її ліжку. Біла підковдра, простирадло та подушка від цього здавалися ще білішими. Мама каже, що коли обирала, яку ж кімнату переобладнати під дитячу, то відразу зрозуміла: доньці потрібна та, вікна якої виходять на схід, щоб із самісінького початку дня маленьке личко освітлювали золоті промінці. Марі любила прокидатись у своїй кімнаті у вихідний, коли не треба було нікуди поспішати. Але то не сьогодні: концерт не чекатиме.

Дівчинка ліниво вилізла з-під ковдри, запхала ніжки в біло-блакитні хатні капці й накинула на плечі махровий халат. Найімовірніше, мама вже чекає зі сніданком, тому одягатися можна буде пізніше, по тому, як поїсть. Відразу у святкове.

Марі провела рукою по ніжній блакитній сукні, яка висіла ще з учорашнього вечора попрасована на дверцях шафи. З-під тумбочки виглядали носики таких самих блакитних туфель. Глянула на себе в дзеркало: бігуді стирчали в різні боки, і Марі була схожа на маленьку клоунесу. Але це нічого – за годину вона стане юною принцесою, на яку задивлятимуться всі. У часи, коли для дітей кожна нова пара колготок чи, тим паче, взуття – справжнє свято, те, у що одягається вона, – без перебільшення диво. Ніхто достеменно не знав, як вдається мамі дівчинки діставати сукні, взуття та майже лялькові пальтечка з-за кордону, але у цьому всьому красивому та кольоровому вона вирізняється не те що з натовпу – відрізняється від радянських дітей узагалі.

На кухні пахло солодко. У важливі дні мама чомусь завжди готувала сирники, поливала їх медом і посипала горішками. Може, щоб донечці краще думалося?

Тарілка Марі вже парувала на столі поруч з великою чашкою чаю.

– Сніданок англійської королеви. – Тетяна, мама дівчинки, усміхалася. Батько, як це часто бувало в таку пору, вже сидів у кріслі з газетою.

Малá обняла по черзі обох батьків і взялася наминати солодке.

Марі вчилася добре. Батьки, хоч у ті часи це було не надто прийнято, винаймали їй хороших учителів для додаткових занять відтоді, як зачинилися двері за першою вчителькою, котра хотіла, щоб семирічна дівчинка покинула навчання в елітній школі. До шостого класу мала добряче підтягнулася в знаннях і вже обходилася без допомоги педагогів. Після уроків ішла на танцювальний гурток і в музичну школу – грала на фортепіано.

Чорний старий інструмент привезли у квартиру наступного дня після того, як Марі записалася на заняття. Спочатку дівчинка навіть боялася до нього підійти. Мама легенько штовхала в спину, щоб додати впевненості, і просила: ну покажи!

Що могла показати Марі після першого заняття музикою? Дівчинка обережно одним пальцем натискала на клавіші, а ті ліниво видавали звук.

– Ну, сильніше! – підбадьорювала мама.

Мала, захопившись, натискала все підряд, а батьки плескали в долоні:

– О, в тебе вже так гарно виходить! Ну що тут скажеш – талант! Недарма витратили гроші на інструмент – гратимеш.

Марі точно не знала, чи хотіла грати, але перспектива бути «талантом» і найкращою їй подобалася. Тому на уроки ходила старанно. Учила ноти, гами, акорди, теорію. Справно приносила хороші оцінки за старання.

У свята, коли до батьків приходили гості, щоб поласувати «дефіцитними» продуктами, які тато діставав «по блату», Тетяна садила малу за фортепіано і просила грати. Дівчинка вчасно зметикувала, що в такі моменти може виконувати будь-що, навіть твори за перший клас чи імпровізацію. Її однаково всі хвалили. А особливо – батьки. Тому надто напружуватися не доводилося.

У музичній школі ж усе було по-іншому. Стара вчителька Людмила Петрівна, інтелігентка в хтозна-якому поколінні, цінувала старанність Марі до вивчення нот і теорії, але постійно вимагала незрозумілого – душі. І як би точно дівчинка не запам’ятовувала ноти, як би чітко не рахувала їхню тривалість та довжину пауз, як би граційно не водила пальцями, Людмила Петрівна зітхала – технічно все гаразд, але…

Марі не розуміла, що не так. Де їй шукати цю душу і як навчитися з нею грати? Батьки, виховані на радянському ідеалі про невтомну працю та стабільність, ніколи не прагнули до чогось іще. Їх цілком влаштовувало жити «технічно правильно».

Дивацтва Людмили Петрівни про «душу» швидко списалися на її похилий вік, а Марі продовжувала чеканити пальцями по клавішах відомі мелодії. І навіть подавала надії.

У двері подзвонили.

– Це Катька, – прокоментувала Марі з повним ротом сирників. – Ми домовилися разом іти на концерт, а я вже трохи запізнююся.

– Нічого, почекає. Їж, не поспішай. – Мама відчинила антресолю кухонного гарнітуру і дістала щось із найвищої полиці. Шоколадка! – Це тобі. З’їж кілька шматочків, кажуть, додає сил. А решту сховай на потім.

Справжні шоколадки, а ще цукерки «Червоний мак» мама діставала через бабусю татового студента-двієчника, що працювала на продуктовій базі. Тягнучи не надто розумного нащадка до червоного диплома, його рідні стали найкращими друзями всіх педагогів інституту.

– А можна я Катьку пригощу? – Марі вдихала аромат шоколаду крізь обгортку.

– Хіба на всіх твоїх Катьок настарчишся? – Мама дивилася суворо. – Вона тобі щось дає?

– Так. Хліб з цукром, коли робимо уроки в неї.

Тетяна розсміялася:

– Оце ласощі! Та і що та бідота бачила? Ти б не дружила з нею. – Жінка глянула на Влада, шукаючи підтримку. Батько подивився поверх газети і схвально кивнув. Мовляв, дружити не варто.

Катька – єдина подруга Марі. Однокласниця,