Облога Белза - Костянтин Артемович Когтянц
Двоє бояр підхопили князя під руки, підняли.
— Хто? — самими губами прошепотів князь Семен.
Воно ж зрозуміло, яка може бути причина. На щось інше Дрозд реагував би інакше.
— Казимир[3]. Але вихваляються, що Лайош[4] іде слідом. У Казимира більш як двадцять корогв, до того ж малих та великих приблизно порівну.
У корогві могло бути кільканадцять латників, а могло й триста. Отже, половина польських корогв мають від ста п'ятдесяти до трьохсот комонників, друга — від п'ятдесяти до ста п'ятдесяти. Кожен латник мав слуг, що теж брали участь у боях...
— І ще...
Семен Наримунтович зрозумів, що зараз почує щось страшне... Хоча, здавалося, страшніше нічого бути не може.
— Крижаки[5] вдерлись у Литву.
Це означало, що допомоги не буде...
Князь перехрестився й кивнув головою. Воєвода повернувся до священика, що все зрозумів...
Дзвони белзької церкви вдарили на сполох.
* * *Ярош Єлизаров (що в ті часи означало «Єлизарів син») гострив свою палицю. Це був, власне кажучи, сук із напливом, та в його бойову частину, в наплив, були вбиті шматки заліза, які при вбиванні, певна річ, позатуплювалися, от Ярош і гострив їх пильником. Іншої ради не було, усієї білої зброї він тільки й мав, що один короткуватий корд. Батько взяв його в якогось ляха, а перед останнім походом залишив Ярошеві — той у похід іти не міг, бо віспа висипала, от і...
А батько хтозна й де. Послали від війська його кудись, та й не повернувся.
Чи передбачав він таке, чи побоювався втрати зброї — старого, чи не прадідівського меча, — але залишилася вирізана палиця та купка залізних шматків, тільки того й треба було, що вбити та загострити. А от лук у Яроша був свій, і непоганий.
— Може, мені на болоті сховатися?
Ярош не знав, що й відповісти Ганні, вже другій своїй мачусі. З одного боку, вона тут, за валами, зайвий рот. Із другого — за стародавнім звичаєм, родини захисників теж беруть у місто... А що війна буде, то це достеменно, як і те, що за зимою буде весна (якщо лише не станеться кінця світу). Це й батько казав:
— Не змириться круль з утратою Белза.
Власне, він тому й зробив оту землянку на острові серед болота, сховану від стороннього ока, щоби родині було де перебути, як не встигнуть за мурами.
Одного разу допомогло — коли Белз рік тому облягали наші.
Полонив якось круль князя нашого великого Дмитра, що його, втім, і досі кличуть Любартом, і змусив підписати угоду, що той здає всю державу, крім Лучеського[6] уділу. Ну, певна річ, як князь звільнився, то й послав — хто каже до митрополита, хто — до патріарха... Та хоч до кого б послав, а відповідь очевидна: клятва, дана під страхом смерті, недійсна.
От і пішов князь відвойовувати своє. Старий Єлизар на болоті сховався, а як обложив Белз воєвода Дрозд, то до нього і з'явився, за що й був обдарований званням слуги ординського[7]. Бо тепер у Белзі знову був свій князь, і хоча йому, як удільному, посилати окремі посольства в Орду не годилося, однак могло трапитися так, що до посольства великого князя треба буде долучитися представникові князя белзького. Наприклад, нового хана вітати. А посольства в Орду без ординських слуг не буває. Хтось же має супроводжувати-охороняти.
Раптом Ганна пополотніла... Дзвони били на ґвалт.
Угадали...
— Залишишся в місті, — вимовив Ярош, коли вони оговталися.
Було б це влітку, пасинок точно послав би мачуху на болото, але тепер порятуватися там від смерті можна, лише як пробивати кригу на ділянках чистої води й ловити рибу, що припливе до ополонок на свіже повітря або на світло смолоскипа.
Тут, у місті, у них запасів було малувато, і, найпевніше, під час облоги доведеться коня з'їсти. Та й це може не допомогти.
Тож улітку Ярош послав би Ганну ховатися — рибу й сама наловить. А от пробити кригу — може забракнути сил. І на світло невідь-хто може з'явитися.
Була і ще одна причина, в якій Ярош не зізнався й сам собі, навіть під тортурами. Ганні було шістнадцять, парубкові — сімнадцять, хоча самі вони й не знали про це — у XIV столітті не було звички цікавитися роком народження. І... І Ярош якось навіть не сумнівався, що мусить Ганну залишити із собою.
Раптом їхні очі зустрілися — і те, в чому вони не зізнавалися самі собі, прорвалося, кинувши їх в обійми...
Потім Ганна плакала і сміялася, пояснюючи Ярошеві, що тепер вона не боїться нічого-нічого, нікого-нікого...
* * *Чоловік ішов на снігоступах через білу пустелю. Свого коня він віддав молодшому товаришеві, щоби той устиг швидше. Можливо, князь уже все знає. А можливо, що не знає нічого. То хай Хома скаче удвуконь. Може, це порятує Белз. А може, і
