Ти чуєш, Марго?.. - Марина Гриміч

— Із самазнаєшякої.

— До нас приходять ділові партнери. Треба зробити проектик. Такий собі аку­ратненький, елегантненький малень­кий проектик. Ти зрозулеська, що я маю на увазі?

— Конешно.

— Не конешно, а єс оф кос, шефе.

— Єс оф кос, шефе.

— Проектик має бути о четвертій. Ясно?

— Єс, сер.

— І щоб о четвертій верхні ґудзички на піджачку і на блюзечці були розстеб­нуті.

— Ну досить, досить уже…

— На десерт новина: маєш колегу у свій кабінет.

— Мужчина?

— Мужчина.

— Ви попередили, що я мати-героїня і чоловіконенависниця?

— Можеш не переживати: чіплятися не буде: одружений, жона-модель, ноги від шиї, синочок-вундеркіндик, тобто повний джентельменський набір.

— Чекайте, а на яку це він посаду йде?

Шеф промовчав.

— Ні, ви цього не зробите!

— Зроблю, Марго, зроблю.

— Я пашу 10 років, а йому відразу заввіділом на тарілочці з золотою кайо­мочкою!

— Ти ж знаєш, це не від мене…

— Та чхати я хотіла від кого!

Марго влетіла до свого кабінету. У ніс ударив запах «давідова». За сусіднім столом сидів мужчина із екстравагант­ною зовнішністю, з волоссям, зібраним на потилиці хвостиком… (Ненавиджу!) Але довелося знайомитися. Він, виявля­ється, Андибер. Чогось більш ідіотського вигадати важко.

Марго сіла за комп’ютер і почала ви­творювати мистецький шедевр під на­звою «Проектик».

* * *

Марго вийшла з роботи, почуваю­чись вичавленим лимоном. Погляну­ла вгору. Повний місяць. Усе ясно — звідкіля агресія і неспокій. Захотілося повногрудо, аж на всю вулицю завити на місяць: «Ау-у-у-у!» «Ау-у-у!». Поряд хтось запіпікав. Якась «антилопа гну випуску 1940 року». Відчинилися двер­цята. «Невже ця нахабна пика думає, що я сяду до нього в машину?!» Думає. З огидою згадавши переповнене метро, вона сіла в машину зі словами: «Тільки ні слова!» Андибер кивнув і гонорово ви­конав свою обіцянку.

Вибираючись із машини з усіма сво­їми торбами і клунками, вона почула вслід: «До завтра, моя королево!». Марго на мить спинилася і відчула, як її мізки щось ошпарило. Однак вона не оберну­лася, а попливла до під’їзду.

Увечері всі удома запримітили, що їхня мамуся була підозріло тихенькою. Вона тихо зготувала вечерю. Тихо пе­ремила посуд. Тихо запустила пральну машину, тихо вийняла з неї білизну, тихо розвісила на балконі, тихо при­йняла ванну. Всі про всяк випадок теж поводилися тихо і чемно. Хто його зна’, що це означає.

Ніхто не бачив, як вона прискіпливо розглядала себе в дзеркалі.

Вона із здивуванням відзначила для себе, що ду-у-же давно не розгля­дала себе в дзеркалі. Не те, щоб зовсім не дивилася в дзеркало, а саме не роз­глядала. Брівки підрівняти, пушок над губкою повисмикувати, пошкро­бати скрабом шкіру, заштукатури­ти березневі веснянки, підмалювати губки — це все робилося регулярно й автоматично. А щоб розглядати себе… Ні. Ніколи.

Господи, що це означає?… Це що: іронія? сарказм? комплімент? Що таке «Моя королево»? Це щось означає? Щоб ти сказився!

Моє обличчя… Моє обличчя дивне. Воно мені незнайоме. Я не впізнаю це обличчя. Ану розгляну очі. Око. Цікаво, а якого воно кольору. Бачу якусь воду, річка це чи що? Вода прозора, вода ледь-ледь струменить, розчісує якісь річкові рослинки, водорості, бульбашки, комашки, рибки…. Хлюп-хлюп… буль­буль…. плюсь-плюсь…

— Ма! Туалетний папір кінчився!

— Візьми серветки на поличці!

А ніс? Дай-но гляну на тебе, мій хо­роший хлопчику! Ану-ну! Повернися бо­ком! Ну, будь ласка. О! Ти диви, який ти! Хоч викарбовуй на монеті.

— Ма, шо ти робиш?

— Нічого.

— Зовсім нічого?

— Чи можу я побути дві хвилини на­одинці?

— Можеш!

Так, а далі справи гірші. А може, не все так погано? Що це? Купальщиця Ре­нуара?

Живіт… Животик… Жінка без живо­та, що квітка без запаху… Лоно… Про­дірявлений глобус, помережаний річка­ми й горами…

* * *

Господи, де вихід звідсіля? І що це за кімнатка Карлсона, що живе на даху? І не одна. Боже, який бедлам! Чайни­ки з ідилічною картинкою селянського життя: хатка з мальвами, дворик із мо­ріжком, курки, півники, індики, песик, корівка… Золотий пінцет… Чоловічі краватки на дверях. Цікаво, що за чоло­вік їх носить: на них африканська сава­на — жовті трави, зебри, леви; тропіки з ліанами і величезними метеликами; пустеля з верблюжими колючками… Мисливський ніж… роги оленя замість люстри чи це канделябри… якісь шов­кові штори… картинка на столі в зо­лоченій рамці, на ній щось написано… Що на ній написано?… Аз єсмь жизнь… Морський бінокль… Жіночі проклад­ки — рожеві й ароматні, як пелюстки троянди… А ось і троянда засушена, чор­но-бордова троянда… Маслини, чорні маслини… Дай з’їм одну…Холодна мас­линка в роті… Це так приємно… Боже, який безлад… Під ногами якісь ноти… Сто років не грала… Я щось шукаю… Я щось повинна знайти… Конче… Госпо­ди, як тут щось можна знайти… В цьо­му хаосі… Ось засушена бджола в паву­тинні… Ось намисто, коралі, справжні коралі з дукатом…. Розсипалося… Як прикро… А ось моя діамантова сереж­ка, що я її загубила, коли була вагітною Андрійком… Добре, що знайшлася, але зараз не вона мені потрібна… А що ж? Що я шукаю? Боже, хіба можна тут щось знайти? Якісь шматки матерії, шовки турецькії, китайка, оксамит… Ой! Усе попливло, закружляло… Шовки-окса­мити обплутали руки, ноги… Оливка­ми напханий рот… Цокання копит, ір­жання… Різкий запах кінського поту… Свист нагайки… Ой полем, полем кили­їмським, битим шляхом ординським… Рубець через плече… Від шаблі? Облич­чя не видно… Не можу розгледіти — дим очі застилає. По жилах потекла лава… Знайоме відчуття…

— Мамо рідна! — Вона підхопилася з ліжка. — Що я скажу чоловікові! Тьфу! Та це тільки сон! Куди ніч, туди й сон!

Однак заснути їй не вдалося. Сон як рукою зняло. З нею щось сталося. Вона немов уперше з’явилася на світ.

Хотілося чогось яскравого, екзотично­го, незвичайного. Насолодилася ванною із сіллю. Вдягла свій китайський халат з драконом. Намастила нігті криваво­червоним лаком. Зварила кави з карда­моном і випила впереміж із маленькими ковточками крижаної води. Замісила тісто і накрутила різних химерних пун­диків (хробаки сьогодні не зголодніють). Готуючи рис з овочами, напхала туди доста спецій