Ти чуєш, Марго?.. - Марина Гриміч
— Тільки тихше, дівчата, не побийтесь і товар не зіпсуйте як минулого разу!
— Не філюйся, Марго!
— І полтавців не беріть — дуже ледачі! — порадила Марго.
— Марго, тут литвин: брати чи не брати?
— Литвини підступні, брехливі й дурні. Беріть побільше степовиків!
— А яких? Тут два види: великі красиві та маленькі кривоногі.
— Великих красивих беріть для роботи, а маленьких кривоногих для любові.
— Марго, тут затесався один тібетський монах.
— Лишіть його для мене!
Марго з насолодою обходила ряди чоловічого плем’я, думаючи: ось вона, дискримінація чоловіків! А казали, що її не існує!
Ахмет делікатно підштовхував її, наче бажаючи щось показати. Нарешті вона зрозуміла, на що він натякає. На високому помості, як на п’єдесталі, стояв зв’язаний Андибер. З оселедцем, золотою сережкою у вусі і кривавим рубцем через усе плече.
— Ага, попався! — єхидно промовила Марго. — Попереджаю: ще раз утечеш — уб’ю!
— Доведеться королеві дорого заплатити Ахмету! — щебетав купець. — Він мені ой як непросто дався! Десятьох моїх воїнів поклав.
— Не переймайся, Ахмете. Марго ніколи не торгується!
Місто гуляло всю ніч. Марго вирішила напитися до безтями. Що і зробила.
* * *
Марго підхопилася з ліжка:
— Де я?
Довго впізнавала обриси рідної спальні. З обох боків приліпилися дві піжамки у ведмедики.
«Цікаво, — подумала Марго. — А коли починається в жінки клімакс? Може, я вже напередодні? Потихеньку божеволію?»
Вона спробувала підвестися з ліжка. Тіло стисла жахлива крепатура. Марго, пересилюючи себе, встала. Прийняла гарячу ванну. Наче полегшало.
Ось прокинувся Максим. Спитати в нього, як я дійшла додому? Ні, краще не треба. Ганьба яка!
На кухні — хрестися та втікай! Із чого почати? Роботи — непочатий край. А що означає — непочатий край? Непочатий — тобто цілий? Край — це земля чи кінець? Мабуть, кінець. Отже, нема ні початку, ні краю. Тобто безмежність. Безмежність у просторі. А в часі — вічність. Тобто роби роботу вічно. Боже, яка багата і гнучка наша мова!
Марго завжди займалася філософією слова, доки поралася на кухні. Прибирання в хаті теж викликало в Марго філософські асоціації — з приведенням світового хаосу в світовий порядок. А це є власне творення світу. Тобто якщо хочеш зробити щось путнє — почни з наведення порядку. Саме це було необхідно Марго саме тут і саме тепер: приводячи матеріальний хаос у матеріальний порядок, привести свій душевний хаос у душевний порядок.
Максим зайшов до кухні.
— Мам, давай я!
— Не треба, я сама. Ну, які новини, синочку?
— Та, ніяких.
— Які на сьогодні плани?
— Та, ніяких.
Марго замугикала під носа щось легеньке, і робота зарухалася. Прибирання, миття посуду, готування сніданку, замішування тіста, прання білизни, мугикання і філософські роздуми завжди відбувалися одночасно.
Нарешті сніданок готовий. Хлопці люблять у суботу та неділю снідати у вітальні. Марго подає на возику сніданок, заходить у кімнату і бачить, що всі лежать — хто на дивані, хто на підлозі — і в піжамах дивляться телевізор. Марго на мить завмерла на порозі.
— «Вони забирають у нас наших хлопчиків і роблять з них собі подібних...» — автоматично пробурмотіла вона.
— Що? — не обертаючи голови, промовили всі вголос.
— Та, нічо — сказала вона.
Доправивши суботній сніданок у чоловічу компанію, вона зазвичай летіла допирати, доварювати, допікати, доприбирувати і робити ще багато різних «до-». Але цього разу присіла на стілець у вітальні і почала спостерігати за сімейним чоловічим світом.
По телевізору показували футбол. Чотири допіру не хворих чоловіка дивилися на те, як двадцять два ще здоровіших спітнілих молодиків бігають по полю за м’ячиком і по-дитячому серйозно намагаються його відібрати один в одного і копнути ногою. Марго замислилася. Який дивний цей чоловічий простір. «Вони — безсилі в світі природному, витворюють собі штучний світ і, мов діти, бавляться в ньому, вдаючи із себе дорослих». Ні, цього збагнути неможливо. Точніше, можна зрозуміти педантичних британців, які кілька століть тому з протестантським рвінням відпахавши у своїх офісах, виходили в поле, на майданчик, щоб розслабитися, і не просто так розслабитися, а морально і фізично підготуватися до нової виснажливої роботи на полі витворення буржуазного суспільства. Ще якось можна зрозуміти гравців. Ну а як зрозуміти мільйон чоловіків, які сидять на трибунах чи біля телевізорів, коментують гру професіоналів словами «Ти, козел, куда м’яча кидаєш!», начебто особисто вони краще від професіоналів грають у футбол? Як зрозуміти тих, що ловлять фізіологічний кайф від того, що хтось інший перекочує м’яч по полю? Оце і є чоловіче безсилля. Ні, цей світ надто чужий і незрозумілий. Як збагнути представникові природного світу: навіщо вбивати чи просто обпльовувати людину лише за те, що хтось не так копнув м’ячика? Навіщо? Бо в чоловічому світі існують штучні цінності, які переважають справжні вічні цінності — життя, добро, любов.
— Ма! Що з тобою? Ти дивишся футбол? Щось у лісі здохло! «Вони забирають від нас наших хлопчиків і роблять із них собі подібних».
Це я винна. Я погана мати. Я віддала своїх хлопчиків...
Марго розгублено озирала свою сім’ю, яку всі вважали ідеальною...
* * *
Слава богу, настав понеділок. Марго кулею вилетіла з дому, вдихаючи разом з ранковим повітрям запах свободи. Їй було до смерті цікаво: чи екскурсія печерою — то правда, чи плід хворобливої уяви незадоволеної плоті Марго?
Однак з’ясувати нічого не вдалося. Шеф несподівано поїхав у відрядження. На тиждень. У Стамбул. На його місце сів Спиридоненко, який не докучав співробітникам постійними нарадами і вкручуванням мізків, а зачинився в кабінеті, пустивши роботу на самоплин. Свєтка і Леська уникали Марго й одна одну, Марго про всяк випадок чинила так само.
Тільки Андибер лишався самим собою. Він активно спілкувався зі Спиридоненком щодо виробничих питань, консультувався з Марго, давав указівки Свєтці, робив калькуляції з Леською.
Марго, скоса поглядаючи на нього, намагалася уявити його до пояса оголеним, у червоних шароварах, із золотою сережкою у вусі і оселедцем на голові замість хвостика позаду. А уявивши, відразу ж відкидала від себе «ідіотські
