Ти чуєш, Марго?.. - Марина Гриміч

— Шефе, ану розкажіть нам про своє дитинство на Полтавщині!

— А що вас конкретно цікавить?

— Конкретно цікавлять полтавські козацькі печери. Чи правда, що там від­буваються різні дива?

— Ну, що вам сказати... Хлопці роз­повідали, що якось натрапили в підзем­ному ході, який проходив через увесь яр, на висохлого чи пак змумізованого козака, що сидів у такій собі келії. На­віть показували шаблю, яка була при ньому.

— І ви їм вірили?

— Спершу вірив, потім, як виріс, ува­жав це дитячими вигадками, дитячим фольклором. Просто місцевими стра­шилками.

— А тепер?

— Що «тепер»?

— А тепер вірите?

— У що?

— У те, що в тих печерах позалиша­лися козацькі тіла.

— Які тіла?

— Господи, та ви ж щойно розказали про козака, який кілька століть проси­дів у печері...

— А, про Марка Хапайгроша?

— Як-як його звали?

— Марко Хапайгріш. Розповідали, що він привіз із козацьких походів купу скарбів, сховав їх і стеріг... Тобто й досі стереже...

— А ім’я Хведір Полохливий вам не траплялося в полтавському козацькому фольклорі?

— Не Полохливий, а Полохливець, — зауважила Леська. Отже, вона прийня­ла правила гри Марго.

— Послухай, Марго! Задовбала ти мене своїми печерами!

— Я задовбала? Та це ви нас усіх задовбали ними! Хай там у вас нос­тальгія за дитинством, а при чому тут ми?

— Ніякої ностальгії в мене немає! Це ви мене потягли до підвалу!

Тут всі вибухнули від обурення. І відразу ж пересварилися. Лише Анди­бер сидів мовчки і посміхався.

— Подивіться на нього, — завереща­ла Свєтка, — показуючи у його бік до­вгим нігтем. — Це він... Їй-бо, він — не­чистий...

— Так, на Воланда змахує... — пого­дилася Леська.

Андибер продовжував лукаво всміха­тися.

— А, до речі, куди ти зник, Андибе­ре? — поцікавився шеф.

— А я нікуди не зникав. І взагалі ні­куди не ходив! — спокійно мовив той. — От падло, — вилаялась Свєтка. — Брехло та й годі.

Він не образився, а все ще посміхав­ся, склавши на грудях руки.

— Спиридоненко, — пішла на комп­роміс Марго. — А ти ж де подівся після викарбовування своїх гріхів?

— Заблукав я, — непевно відповів той.

— А як виблудив? — допитувалася далі Марго.

— Та якось Бог дав, — промовив він зовсім не характерним жаргоном, проте цілком логічним для матінки Ісидори.

Усіх пройняла одна й та сама думка, і вони вперіщили свої очиська у Спири­доненка, намагаючись роздивитися в нього під сорочкою природні округлості. Той зрозумів їхній намір і замахав ру­ками:

— Не жінка я, не жінка, дивіться ось... — і розстебнув сорочку. Всім від­лягло, однак він знову прохопився типо­вою фразою матінки Ісидори:

— Хай Бог милує...

Неймовірне хвилювання охопило кожного. Марго настільки перейнялася спогадами, що, звертаючись до шефа, обмовилася:

— Ахме... тобто шефе... — і зніякові­ла від своїх слів.

Але шеф підіграв Марго:

— Я знаю, як догодити вельможній пані! — з турецьким акцентом проспі­вав він і вказав очима на Андибера.

Публіка заревіла від задоволення. Андибер сміявся, однак у гру не вступав. Тільки Леська почувалася розгубленою.

— Слухай, Лесько, а ти взагалі ви­йшла з печери? Щось тебе на свіжому повітрі не було...

— Я, мабуть, опинилася в іншому часі. Пам’ятаю, що я ходила з якимись старими геодезичними інструментами і щось вимірювала в тих печерах. А до мене зверталися «пане Дебоскет».

— Як-як? — розреготалися всі.

— Дебоскет.

— Хто це такий?

— Це військовий інженер-підполков­ник, генерал-аншеф, який виконував протизсувні роботи на дніпрових схилах і в печерах Лаври Київської в середині ХVІІІ ст., — пояснила Леська. — Я вже весь Словник Ефрона і Брокхауза ви­штудіювала.

— Так-так, — замислився шеф. — То що ж це таке відбувається? Друга реаль­ність? паралельний простір? паралель­ність часу?

— Це наші минулі життя, — розмір­ковувала вголос Леська. — Дивно, що ви всі опинилися разом, а я окремо.

— Ні, — сказала Марго, — судячи з того, де ми були, то це скидається не на історичні часи, а на ірреальність.

— Це масова галюцинація, — кон­статувала Свєтка, якій ніяк не хотілося, щоб це було хай навіть позачасовою, але реальністю.

— А ти помовч, — дещо загрубо грим­нув Спиридоненко і тут же злякався своїх слів.

— Садюга! — прошипіла та.

— Слухай, Свєтко, ти мені тоді сказа­ла, що я буду жити у блуді з невірним і характерником. А що таке характер­ник?

— От, село! — засміявся шеф. — Це ж так називали козаків, за те, що вони на­чебто не силою воювали, а чарами.

— Правда, Андибере? — пішла Мар­го в атаку на Андибера.

— Правда, — просто і легко сказав він.

— Слухай, Андибере, а хто ти взагалі такий? — спитав шеф.

— Характерник, — знову просто і легко відповів він. І всі так само просто і легко повірили йому.

— Ну що, народе, підемо на екскур­сію в печеру ще раз? — запропонував шеф.

— Я — пас, — вперлася Свєтка. — Мені досі від ланцюгів руки болять.

— І я не піду, — озвалася Леська. — Вам усім там весело разом! А мені що, нема чого робити, тільки укріплювати печери.

— Щось мене теж не тягне... — про­мимрив Спиридоненко.

— Та ти що, Спиридоненку, в тебе вдома жона-мегера, пекло, а ти не хо­чеш пожити в іншому часі? — оптиміс­тично заохотив шеф. — А я іду! Марго, вперед!

— Стоп-стоп, — завагалася та. — Тре­ба когось із собою взяти. Самим якось моторошно.

— Покличемо двірника Васю, — ве­село запропонував шеф і викликав того по селектору.

Двірник Вася, за сумісництвом водій, за сумісництвом столяр і за сумісництвом слюсар-сантехнік, був дуже питущий і водночас дуже акуратний чоловік. Він стояв у дверях, мнучи кашкета у вели­ких порепаних руках, і по-собачому від­дано дивився на шефа.

— Васю, — серйозним тоном сказав шеф. — Там у