Ти чуєш, Марго?.. - Марина Гриміч

— Без проблем, шефе, — сказав він. — Але там нічого нема.

— Як це, нічого нема? — всі здивува­лися.

— Ну, колись там був якийсь прохід чи бомбосховище, але його після війни замурували.

— Ти впевнений?

— Так, шефе. Не вірите — ходімо разом.

Ніхто не вірив. Точніше, ніхто не хотів вірити в колективну галюцина­цію. Всім хотілося ірреальності, потой­біччя, таємниці. Однак побачивши за знайомими металевими дверима заму­ровану стіну, вони зазнали найгіркіших хвилин свого життя.

* * *

Ніхто б ніколи не здогадався, що може зробити одна замурована стіна з колективом однієї установи. Керівний склад пережив колективний стрес, з якого перейшов у колективну депресію, яку кожен переживав по-своєму. Свє­точка обрізала нігті і «зірвалася з цепу». Шеф утратив сексуальний потяг і почут­тя гумору. Леська замкнулася у собі і, здається, стала щовечора приймати сто­грам. Спиридоненко сів на якусь дику дієту, щоб очистити своє тіло від шлаків, і зненацька став ревним християнином. Марго змінила енергетичну полюсність: якщо раніше в неї все горіло в руках і мізках, то тепер вона стала лінивою і фригідною.

Один Андибер, здавалося, не змінив­ся. Він жив своїм дивним життям: гасав на величезній швидкості на своїй «анти­лопі гну», слухав у навушники Вівальді і Моцарта, роздивлявся старого граба з вікна свого офісу, ніколи не розмовляв по телефону з членами своєї сім’ї. А як він харчувався! В обідню перерву ніж­но клав на велику тарілку три креветки і три листочки салату, збрискував усе це кількома крапельками лимонного соку. Причому видушуючи лимона, він рахував крапельки: раз, два, три, чо­тири. Ні краплі більше, ні краплі мен­ше. Або їв гарячий рис дерев’яними паличками. Або повільно відрізав тоне­е-сеньку, аж прозору смужечку сиру, довго роздивлявся її на світло, а потім клав до рота. Меню було щораз іншим. Марго впевнювалася, що це меню не мало ніякого значення. Значення мав лише сам процес приготування і спо­живання їжі, це театральне дійство, яке мало б вивести Марго із себе і позбавити її апетиту.

Проте вона на все це не реагувала. Вона взагалі ні на що не реагувала, оскільки перебувала в глибокій депре­сії. В неї відібрали щось сокровенне, її потаємне «я», її паралельне життя.

Наближався термін виконання друго­го етапу головного проекту. Проект по­лягав у тому, що один пришелепкуватий американець, який, щоправда, мав мі­шок зайвих грошей, хотів з’ясувати ачи для себе особисто, ачи для американської нації, ачи для України одне питання: чи українці не люблять конкретно нинішню владу, чи владу взагалі. Цей америка­нець довго шукав вар’ятів, які б згодили­ся розробити анкету для соціологічного опитування, здійснити його й опрацю­вати результати на професійному рівні. Вар’ятів було багато, але професіоналів серед них не виявилося. І лише на одній науковій конференції він відкрив для себе абсолютно вар’ятську соціологічну фірму, яку й очолював шеф. Це стало­ся так. Доповідь, яку зачитав шеф, про­валилася серед маститих соціологів. Звичайно, всі знали, що доповідь про­валилася через те, що результати соціо­логічних опитувань його фірми значно відрізнялися від результатів решти не­залежних і заангажованих соціологіч­них центрів. Американець, вислухавши синхронний переклад доповіді, підій­шов до шефа і запитав: «Скажіть, будь ласка, яке головне питання для Укра­їни?» На що шеф, не замислюючись, зло відповів: «Головне питання для України — чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза», причому останню фразу він промовив з американським акцентом. Американець, прослухавши дослівний переклад, занімів з відви­слою щелепою. А розгублений перекла­дач довго намагався розтлумачити йому культурний контекст і потаємний під­текст сказаного. Шеф, із гордо піднятою головою, пішов геть. Тоді американець інтуїтивно відчув, що це саме той жук, який йому потрібен.

Марго була професійним психоло­гом. В її завдання входило розробити або скоригувати питання так, щоб рес­пондент не відчув психологічного дис­комфорту, щоб він абсолютно відверто і щиро давав відповіді на питання. При­чому тут не останню роль відігравали послідовність питань, стиль, інтонація. Шеф пишався специфікою своєї фірми, яка полягала в абсолютній індиферент­ності до замовника, яку б посаду той не обіймав. Він випендрювався своїми соціопсихологічними теоріями і мето­диками, вишколював своїх соціологів, аби вони, перш ніж почати опитування, налагоджували психологічний контакт з особою. Він займався соціологічними опитуваннями заради спортивного ін­тересу, і в роботі його цікавив не резуль­тат, а сам процес. Не дивно, що Захід виявляв до його фірми інтерес, поважа­ючи за незаангажованість і реальність результатів, і посміювався над тим, що в умовах корумпованості і продажності шеф є соціологом-камікадзе. Тож «Камі­кадзе» — це була кликуха шефа у вузь­ких професійних колах.

Марго була «правою рукою» Камі­кадзе. Вона так само була інфікована хворобою «істини за будь-що». Вона роз­робляла, здавалося б, громіздкі анкети, однак працювати з ними було легко і питання не лише не втомлювали і не дратували опитуваних, а викликали бажання говорити ще і ще. Марго із задоволенням працювала, та не в період депресії. Тепер же вона вимучувала кожну фразу, двадцять разів її переро­бляла і врешті-решт стирала її з пам’яті комп’ютера. Вона чекала на натхнення, але воно все не приходило.

У повітрі відчувався п’янкий дух вес­ни, але Марго із сумом констатувала, що її це не збуджує як колись. Навпаки.

Регулярно забруднювані дощем вікна, закінчення навчального року в школі і пов’язані з цим фінансові витрати, аві­таміноз, збіднене весняне меню, перша нещаслива любов Максима, постійні дитсадкові «шмарклі» Андрійка, рок­музика з кімнати Сергійка, чоловіка знову не затвердили на завкафедри. Клопоти зростали в геометричній про­гресії, і це її кидало то в паніку, то у відчай. Єдине, що тримало її у стані від­носної рівноваги — це наближення «по­льового сезону».

А сонце дедалі сильніше припікало, і наближався солодкий час з романтич­ною назвою «поле» — воно тягне гео­логів і геодезистів, ботаніків і зоологів, археологів і діалектологів, етнографів і фольклористів, як наркомана голка. Поле — це не просто відрядження, це філософія життя. Для природнични­ків — це життя в екстремальних умо­вах, це життя у злагоді з природою, із землею. Для гуманітаріїв — це «ходін­ня в народ», у його теперішнє і минуле. «Польовики» — це люди, які знають «та­ємницю», однак свято оберігають її від усіх. «Польовики» — це масонська ложа, яка живе у світі істини, адже ніхто не знає свою землю краще від польовиків­природничників, ніхто не знає народ краще від польовиків-гуманітаріїв. «По­льовики» — це люди, які чудово бачать недолугі потуги «кабінетників» усіх ран­гів, однак які не