РІздво Навпаки - Arachne

Маленьке снігове містечко Беверлі-Хіллс, штат Вермонт, потопало у вогнях різдвяних гірлянд. Кожна вітрина сяяла святковим настроєм: пряникові будиночки у вікнах пекарні, іграшкові олені на площі, величезна ялинка, що переливається золотими та червоними вогниками. Однак будинок Харперів був дивно тихим.

Емілі Харпер сиділа за обіднім столом, заваленим паперами та ноутбуком, який блимав повідомленнями про відеодзвінок. Вона говорила впевнено, але швидко, начебто намагалася вмістити весь день за кілька годин:

— Так, доставка пряників до Бостона має бути організована до ранку. Ні, я не можу дозволити собі затримки! Просто переконайтеся, що...

Вона підняла руку, щоб поправити пасмо волосся, що вибилося з пучка, навіть не помічаючи, як її голос лунко відгукується в порожній кімнаті. Позаду неї стояла ялинка, прикрашена простими білими вогниками та скляними кулями. Лукас зібрав її минулого тижня, сподіваючись, що хоч це додасть будинку трохи святкового затишку. Але Емілі жодного разу на неї не поглянула.

В цей час у своїй кімнаті зверху Софія дивилася у вікно. Її камера стояла на столі, але вона не могла змусити себе взяти її до рук. Пейзаж за вікном здавався нудним: той самий сніг, ті ж будинки, що й рік тому. Нічого нового. На стінах її кімнати висіли фотографії, які вона зробила останні кілька років, але Софія не відчувала гордості. Вона відчувала порожнечу.

На кухні Лукас обережно відчинив духовку. Пахло запеченою індичкою, корицею та свіжою випічкою. Він усміхнувся: все йшло за планом. Лукас хотів влаштувати сюрприз – зібрати Емілі та Софію за одним столом, як за старих часів. Він поставив індичку назад і зітхнув, дивлячись на годинник. Вже шість вечора, а Емілі все ще говорила з постачальниками.

"Можливо, цього року все буде інакше", - подумав він, але в душі не вірив.

- Софія! — гукнув він, витираючи руки об рушник. - Спускайся, допоможи мені!

— Зараз, тату, — відповів Софія, але не зрушила з місця. Вона слухала музику у навушниках, відвертаючись від святкової атмосфери, якої, здавалося, й не було.

Лукас визирнув із кухні у вітальню. Його погляд затримався на Емілі. Вона вкотре поглядала на екран телефону, не помічаючи, як падає одна зі скляних куль з ялинки. Лукас зітхнув і повернувся до своїх приготувань.

Софія неохоче накинула куртку та шарф, коли Калеб подзвонив їй із запрошенням прогулятися. Їй не хотілося виходити — вечір здавався таким самим звичайним, як і всі попередні, — але Калеб умів наполягати. Він був одягнений у теплий зелений пуховик і смішну в'язану шапку з помпоном.

Калеб стояв біля її будинку, розмахуючи ліхтариком, і крикнув, як вона вийшла:

— Ну, нарешті! Якби ти ще трохи тягнула, Різдво вже закінчилося б!

— Та вже, — озвалася Софія з тінню сарказму, — було б так шкода пропустити цей вечір…

Калеб вдав, що не помітив її настрою, і завів розмову:

- Дивись, все місто світиться! Навіть на нашій вулиці більше вогнів, ніж торік. Ходімо, я знаю, де найкрутіші вітрини.

Вони вирушили головною вулицею, що потопає в вогнях. У кожній вітрині немов оживали казки: іграшкові солдатики марширували під святкові мелодії, сніговики в шарфах крутили головами, а в магазині солодощів витали величезні льодяники. Софія нарешті дістала камеру, щоб зробити кілька знімків.

— Ну ось, — зауважив Калеб, стоячи поряд. — Бачиш, настрій приходить.

— Це не настрій, а просто робота, — заперечила Софія, але її голос звучав м'якше, ніж завжди.

Коли вони дійшли до площі, увагу Калеба привернули міський годинник. Він зупинився і тицьнув пальцем у вежу:

- Гей, ти це бачиш?

Софія звела погляд. Стрілки на циферблаті рухалися у зворотному напрямку — повільно, але невблаганно.

- Це точно не нормально, - сказав Калеб, трохи спантеличений.

— Може це просто поломка? Механізм замерз або щось таке, — припустила Софія, намагаючись не надавати значення.

— Ага, поломка, — промимрив Калеб, не зводячи очей з годинника. — Але тоді чому решта годинника теж йде назад?

Софія озирнулася. Справді, у вітринах магазинів, де стояли маленькі декоративні годинники, стрілки теж рухалися у зворотний бік. Навіть її власний годинник на руці показував дивний хід часу, що збиває з пантелику.

— Дивно, — зізналася Софія.

- Дивно? Це просто жах якась! — Калеб пожвавішав, ніби знайшов нову загадку. — Слухай, а якщо ми підемо всіма вулицями, подивимося, що ще незвичайного знайдемо?

Софія зітхнула, але пішла за Калебом. Її камера знову опинилася в руках.

— Гаразд, якщо це якась різдвяна витівка, я хочу сфотографувати її.

— Оце настрій! — Калеб посміхнувся і побіг уперед.

Вони обійшли кілька вулиць, і картина ставала дедалі дивнішою. Час ніби розгортався: хтось на площі наново розвішував гірлянди, які раніше були вже готові, діти складали сніг назад у кучугури, а кілька людей у ​​кафе знову загортали з'їдені тістечка в папір.

- Це не просто годинник, - сказав Калеб, коли вони зупинилися біля старої крамниці Гаррі Мітчелла. - Усі місто ніби рухається назад.

Софія завмерла. Вона згадала, як батько просив допомогти їй на кухні, як мати навіть не глянула на ялинку. Їй стало ніяково, але вона намагалася не показувати цього.

— Добре, що ми не вдома, — тихо промовила вона. - Не знаю, чи хочу я бачити, як наша сім'я теж "іде назад".

Калеб глянув на неї серйозно. То був не той вечір, на який вони чекали.

Софія та Калеб звернули з головної вулиці на тихішу алею, де високі ялинки з гірляндами створювали тунель світла. Дорога вела до міського парку, який зазвичай був жвавим навіть у такі морозні вечори. Але сьогодні щось здавалося негаразд.

- Ти помітила? — спитав Калеб, сповільнивши крок.

- Що саме? — Софія оглядалася, але поки що нічого дивного не помічала.

— Тут дуже тихо, — промимрив він. — Зазвичай люди гуляють парком, катаються на санчатах… А зараз нікого.

Софія зупинилася. Він мав рацію: парк, який завжди був сповнений гучних компаній і дітей, тепер виглядав порожнім і похмурим. Навіть світло гірлянд здавалося тьмянішим.