У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
Отримавши від тети Паші торбину груш-бер і гниличок та трохи слив і терну для бабусі Парані, Янчук, подякувавши чемно господині, поспішив додому, щоб встигнути ще переглянути конспекти лекцій і таки виписати на завтра із сотню латинських слів. По путі, не стримавшись, купив собі кілька штук найдешевших папірос, виправдовуючись тим, що сьогодні "зекономив" на обіді, а завтра заробить дещо на причалі. Чимало часу Петро повторював лекції, потім вибирав собі з Гулакової паки книжку для подальшого читання, виписував латинські слова й вирази, врешті навіть записав у зошит експромт із кількох віршованих строф латино-української мішанки і лише тоді дозволив собі вийти у двір та спалити там чергову папіросу. Курив, згадуючи то се, то те, поки ненароком не вперся поглядом у брудне скляне віконце прадавньої бабусиної поштової скриньки, за яким щось сіріло. Спершу Янчук не надав тому жодної ваги, давно втративши надію отримати від Марії листа у відповідь, та врешті схаменувся і пішов до скриньки перевірити. Витягши аж два конверти, Петро був неймовірно вражений: тонший лист виявився від Хорунжої, а товстіший - від Марії!
Першим Янчук прочитав листа від Хорунжої, яка писала: "Добридень, Петрику! Прислала на моє ім'я адміністрація технікуму механізації сповіщення про те, що після зарахування студентом ти викрав у них в гуртожитку постільну білизну і, не забравши, документів, зник. Що це означає? Як ти опинився на робфаці інституту і у другому технікумі? А що з роботою - одною, другою?.. Ти ж обіцяв нам усім до минулого не вертатися?!. Разом із твоїми вчорашніми вчителями прошу тебе і наставляю бути розважливим і поміркованим, не піддаватися на авантюри, не йти на ризики навіть у скруті, щоб не потрапити в біду, особливо при нинішніх обставинах!.. Долай, хлопче, труднощі в ім'я перемоги над ними! Витерпи все на тяжкому шляху життя! Тебе чекають у ньому й приємності. Добра тобі!"
"Таки написали, паскудники, про вкрадене майно! Цікаво, а чи тутешню міліцію вони сповістили? Напевно ж..." - щоки й вуха у Янчука аж горіли від сорому.- "А не вкрав би, не мав би черевиків, може, й кілька літ", - виправдовувався сам перед собою. - "Коли досі не зачепили мене, то міліція, мабуть, нічого й не відає", - подумки був вдячний адміністрації технікуму. - "А Хорунжій та й усім учителям це такий ляпас, така від мене зневага за все добро, що вони для мене зробили!.." - зітхнув глибоко від досади. - "Ні, більше на таке не піду нізащо!.. Слід би якось, може, й через Бориса знайти того Кирила та порозумітися з ним", - вирішив Петро і почав обережно відкривати міцно заклеєного конверта від Марії. Лист від неї був написаний дрібними літерами аж на чотирьох тонких листках із зошита в клітинку, був заплямлений і розмазаний, ніби навмисне.
"Мій рідний, любий, найкоханіший на землі, Петре! Я здогадувалась і знаю тепер із твого листа, що ти проводжав мене на возі з Голиком і фірманом того досвітку, притаївшись за явором. Ти, звичайно, заспокоївся: коли з нами їде третій, то я в безпеці. Нічого дивного, милий мій! Тоді і я, й Зіна так само були спокійними. Але наш їздовий у центрі Чигирина віддав Голикові батога й віжки, зіскочив із воза й попрощався, побажавши мені з моїм катом щасливої дороги... Їхали ми потім несамовитим скачем, лише під гору сповільнюючись, до отого самого, що ти колись оповідав, Чорного лісу, а там Голик завернув до озерця з лелеками - напоїти коня й перепочити... Бив мене потім звіряче-нестямно і нестерпно-боляче, поки ледь живу не згвалтував, і то не раз... А вже потім, напівпритомну, відніс у повіз, запріг коня і відвіз до потяга. Добре ще, що не спізнились... Геть хвора поїхала я на Одесу до його молодшого брата Семена, також чекіста, що прийняв мене чи й не по-родинному, а вже третьої ночі, отак же з бійкою, ще й силоміць підпоївши, гвалтував мало не всю ніч... З того часу й досі я ніде не працюю, і щоночі, як він ночує вдома, топче мене, як півень курку, не маючи жодного поняття про якісь любов, кохання, милість, сердечність чи людяність! А коли їде десь надовго у відрядження виловлювати бандитів, до мене приходять його дружки, ламають двері і по черзі гвалтують, збиткуються наді мною, мов кнури, ще й грозять відпровадити в тюрму, як дочку холодноярівця, або вбити, ніби-то при втечі. Семен знає, що його дружки кліщаться зі мною, коли його немає вдома, і зовсім на те не реагує...
Найлюбіший мій на всьому цьому проклятому світі, Петрусю! Заливаю листа до тебе щирими сльозами з очей і серця! Оце вже втретє продовжую потай писати, прости за біль, що його тобі завдаю, але мушу сказати всю правду, яка болить однаково нам обом... Роботу і гуртожиток знайшли було мені добрі люди, але як Семен дізнався, то так напудив моє начальство, що від мене зразу ж і відхрестилися!.. Він такий нечупара, аж остогидний, мав уже кілька жінок, а від них і дітей, має отаких же, як і я, повій - і в місті, і в районах, то де не поїде, там і вдома... Я, на моє горе, росту і вгору, і вшир, та ще так, що й самій часом відразно. Як не маю синяків, що рідко буває, то горю уся рум'янцем і таки ще красою. Груди, які лише ти один цілував геть малими, виповнилися тут аж до незручності, майже такі тепер, як у Зіни. Тіло, хоч і звабливе, все обгиджене... Тільки серце лишилося недоторканним і повним тобою! Тільки про тебе мрію у снах, про зближення лише з тобою, аж до повного злиття у безтямі!..
Боже! Як ти пишеш про любов до мене в присланому листі - щиро, щедро, палко та чисто! Я повна твоїми пестливими словами, що чарують і тіло, й душу! Де ти їх береш, отаких обворожливих? Звідки черпаєш стільки наснаги, що її й мені навіки вистачить?! Золотий мій! Святий мій! Повторюю твої слова, бо своїх не маю. Я певна того, що вже не можу бути твоєю, клену себе і долю, що не зблизила нас хоч би й отам на похилій вербі під
