Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

— Гаразд! — кивнула Катря і ще раз схлипнула. Шумейко охопив своїми довгими руками всіх трьох і тісніше стулив докупи.

— Тепер, друзі, слухайте мене коротко сюди! — Він ще раз погладив Катрине волосся, і вона вдячно притулилася до його руки заплаканою щокою. — Не більшовики ми будемо, а дураки, якщо страйк не перевернемо на загальне повстання. Тсс-цить! Така у нас, більшовиків, думка, і ви, більшовицьке насіння, давайте нам допомагать на повний хід. Отже, три діла у нас зараз є. Одне — розгортати далі страйк, перекидати його з залізниці на всі усюди. Друге — австрійську й німецьку армію розвалювати до чортів собачих. Агітація, прокламації, псування і захоплення зброї та амуніції. Військовополонених німців, що повертаються додому, не забувати теж: їм прокламації — за революцію в Німеччині. І третє — готувати свою підпільну армію. На селах воєнно-революційні комітети, ВРК, а у пас тут, по службах, поміж робітників, просто вербовку почнемо…

За каплицею раптом щось хруснуло, і всі присіли за могилу, принишкнувши. З-за каплиці вийшов хтось високий й відкашлявся.

— Вілінський, — сказав Шумейко. — Страйкком вже починає сходитися. Одинадцята.

— Олександр? — пробасив високий.

— Я. Діло тут кінчаю. Зажди. Так от, друзі. Значить, порішили так. Кочегар, Козубенко тобто, у вас тепер вроді військового начальника. Що скаже, тому й бути. Він від партії доручення має. Йому весь секрет відомий. Зілов йому вроді помічником буде. Ви троє, комітет, — наші люди поміж молодих. Щоб союзу вашого не двадцять два, а двісті було. А ці двадцять два щоб орлами стали. Зрозуміли?.. Ну, розлітайтесь. Страйком уже пішов…

Справді, з усіх боків уже почали сходитися тихі, невиразні постаті. Ніч уже зайшла пізня, і темінь трохи прояснішала: зоряне світло дещо розсіювало пітьму.

— Постривай ще хвилину, дівчинко… — спинив Шумейко Катрю за рукав. — Просьба до тебе є… — Він примовкнув на секунду, немов зніяковів. — Ти там, як з дому йдеш, повз мою хатинку раз у раз проходиш… Тільки ж ти гляди! — зразу ж схопився він. — Щоб ніколи й на думці не мала за чимось у двір до мене зайти: око на себе наведеш! А ти отак… коли вгледиш колись, що Вірочка — ну, дочка моя, та ти знаєш — десь на вулиці у поросі бавиться, зроби ласку, підійди, серце, тихенько та й тицьни їй у ручки оце… Ну, і все! — Він тицьнув Катрі до рук невеличкий згорток. — Ну, ну, розлітайтесь швиденько! — гримнув він сердито і одвернувся.

Зілов і Катря рушили до виходу. Дружним хором стрекотіли цикади. Запаморочливо пахнув білий тютюн і ще якісь, медового цвіту, нічні квіти. Велика, ясна зоря враз покотилася чорним небом і згасла десь над заходом. Було душно, але Катря тремтіла.

— Катре, — прошепотів Зілов, — може, ми зробимо інакше? Ми дістанемо одежу австрійського солдата, я переодягнусь, прикинусь галичанином і стану замість вас. Крім того, здається, вдасться розпропагувати кількох галичан. Правда, вони націоналісти, але в цей момент…

— Покиньте, Зілов, — зняла його руку з свого плеча Катря, — ви самі чудово розумієте, що ніякий, хоч найспритніший, хлопець не спроможеться втертися в довір'я до інших хлопців так, як це легко зробить кожна звичайна дівчина. Але, правда, я піду краще просто до солдатів. Я вдягну українське вбрання, вони це люблять. Тільки ж глядіть, — вона засміялась просто й кокетливо, — не забудьте щодня постачати мені кілограмів зо два смачного насіння. Тут без насіння агітації не поведеш…

Вони зійшли на пагорб коло окописька, місто було вже близько, і вони взялися тісно під руки, немов двоє запізнілих закоханих. Край неба на сході почав червоніти, і рожеве сяйво зростало, збільшувалося просто на очах — от-от мав уже зійти пізній місяць. Довкола поволі знаходилися контури дерев, пагорбів і будівель. Десь далеко, може, аж у селі Жуківцях, дружно і люто валували пси. З поля віяв благенький вітерець. Пахощі свіжого хліба були тут ще виразніші. Здається, вже зацвітала й рання гречка.

— Давайте десь посидимо… — тихо запропонувала Катря, — так гарно… Скажіть, Зілов, ви читали, звичайно, «Анну Кареніну»?..

Зілов скинув тужурку і нап'яв її дівчині на плечі — Катря була в самій мадеполамовій матросці.

— Катре!

— Що?

— Ні… нічого…

Щербатий місяць виплив з-за обрію в своє рожеве сяйво і тихо став над горизонтом.

Катря поправила згорток — він розгорнувся. В згортку був гумовий цуцик з пищиком усередині, ярмарковий медяник у рожевій глазурі й картка з чотирма перебивними картинками: жовта кицька, букет павиних вічок, хатка над водою і соняшник у цвіту.

На кладовищі страйком уже зібрався весь. Пізнавали один одного з голосу. Прізвищ та імені і по батькові люди вже не мали. Шумейко був просто — Голова, Козубенко — Кочегар. Були ще — Машиніст перший, Машиніст другий, Слюсар з депо, Слюсар з майстерень, Запасний агент, Телеграфіст, Токар, Інженер, Конторник, Фельдшер, Складач поїздів та інші. Розсілися довкола Голови — на могилах, надгробках, по п'єдесталах монументів. Схід рожевів, і обриси хрестів, пам'ятників і капличок уже вирізьблювалися, скупчившись над колом схилених до середини — до Голови — голів. Перше слово Голова дав для інформації Кочегару.

Кочегар розповів про відомості, які дістав від телеграфіста з апаратом під подушкою. Одеса трималася, Роздільна, Бірзула й Вапнярка теж. Козятин допустив маневрову службу. Але в Києві після арешту страйкому багато машиністів стало до роботи.

— Ганьба! — загули довкола. — Ганьба!

— Держатися до кінця! — почулося від хреста з похилим серафимом на підніжжі.

— Щодня, — сказав Голова, — прибувають з Німеччини німецькі машиністи, з нашого депо вони вже вивели одинадцять паровозів.

— Псувати паровози треба! — долинуло з п'єдесталу «Я уже дома, а ви в гостях». Той, що сидів під ангелом з хрестом, гаряче його підтримав.