Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Видершися на вулицю, він стрімголов полетів на передмістя Кавказ — до Стаха Кульчицького і Зіновія Золотаря. Все інше відбулося точно так, як він договорився з Парчевський.

Годині о четвертій в. ночі, коли вже й небо почало бліднути і до світанку зоставалося вже зовсім мало, Стах і Золотар, що сиділи за парканом в садку Зілова, побачили дві постаті, які простували посеред вулиці від станції сюди вниз. Одна з постатей була з гвинтівкою в руці. Вона йшла ззаду.

Тої секунди, як передня постать проминула цей ріг паркана, з гілля явора, що розпластав свої віти через паркан над вулицею, враз щось темне й важке каменем упало просто на голову тому, що йшов ззаду з гвинтівкою в руках. То був Зілов. Він просто сів верхи на живіт козакові і охопив його горло руками. Тої ж секунди Стах і Золотар вискочили з хвіртки і впали зверху. Козак не вимовив і слова. Чи то був приголомшений, чи то просто з несподіванки зомлів.

— Миляги! — розчулився Шумейко.

Козака спеленали мотузом з ніг до голови, на рота наклали кляп. Гвинтівку, шаблю і патрони Золотар негайно ж реквізував. На все це пішло не більше двох хвилин. Ї всі кинулися навтікача.

За рогом їх зустріла Катря — вона стояла на сторожі.

Люди стояли понуро і мовчали.

Толока кінчалася зразу за селом, а далі вже були золоті лани — широкі, розлогі, суцільні. Вони простилалися від лісу й до лісу, а згір'ям спадали до слобідських ставів — може, з двісті моргів, колосок в колосок. Пшениця стояла, мов хащі, росла й тучна — ситий колос звисав обважнілий, стебло похилилося, от-от переломиться: воно вже взялося червоним золотом перестою. Це були ті самі панські грунти, що восени більшовицьким зерном засіяла сільська громада.

Люди стояли мовчазні, бо говорити не було про що. Дядьки дивилися в землю, баби ховали в хустинки мокрі лиця. В гуртку дівчат осторонь перебігав шепіт — нечутний, як подув вітерцю. Дівчата були з граблями — вони саме йшли громадити друге сіно на «людській» луці біля ставка. Пшеницею котилася тиха хвиля, і стебління шелестіло, мов папір. Сонце пішло вже на дугу.

Полубатченко скочив з фаетона і метушився на межі. Він то вертався до поля, то знову підбігав до людей — термосив їх, хапав за груди, сіпав молодиць за рукава.

— Людоньки добрі! — давила його астма. — Таж сиплеться, глядіть, сиплеться, людоньки добрі! О! — Він вертався до межі і знову зривав колос, сухий з червоно-чорним загаром. — Таж ви таки люди! Майте серце!.. Що?

Люди мовчали. Дід Панкратій Юшек журно зітхнув:

— Дійствительно сиплеться…

Піт падав дощем з упрілого Полубатченкового чола.

— Людоньки добрі… Християни православні… Дід Панкратій змахнув з кислого ока сльозу:

— Гріх такий… Хліб!

Край шляху, вздовж столітніх лип, був лише невеличкий зажин. З десяток полукіпків вишикувалися хрестами. На дві економічеські фури кілька австрійських полонених накладали снопи. Коло них порядкував сам Петрович. Він гукав везти зразу на тік — молотити, віяти, зсипати в чували.

— Людоньки добрі!

Полубатченко скочив у фаетон, став на підніжку, оглянув усіх. Перед ним було ціле село. Восьмеро австрійців-кіраси-рів, сторожа з економії стояли довкола фаетона, зіпершися на гвинтівки, похнюплені й кислі.

— Не волієте за гроші і харч, — загукав Полубатченко, — хай! Хлібом даю! П'ятий сніп беріть!.. Людоньки добрі, де ви таке бачили — п'ятий!

— За своє? — глузливо обізвався хтось.

— За яке «своє»? За яке таке «своє»? Що? На моїх грунтах? Награбованим насінням?

— Нашими руками!..

— За це й п'ятий сніп. П'ятий! До війни ж за десятий ішли.

— Дзуськи!..

— Четвертий! Чуєте? Хай мене смерть візьме! Нате четвертий! Тільки — бо сиплеться ж!

— Ой, сиплеться ж, сиплеться…

— Забирайте четвертий! — Полубатченко махнув рукою і зійшов з підніжки. За четвертий. Хай п'ють його кров. Хай зло торжествує. Він чоловік добрий. — Ну?

Панкратій Юшек сопів. Люди не ворухнулися. Полубатченко зняв картуз, витер піт, висякався, прочхавсь.

— Ідоли ви, а не люди… Ідоли, прости господи…

У гуртку дівчат приснуло сміхом і зразу ж ущухло.

Тоді вийшов отаман-староста — худий і високий чолов'яга, з чорною лапатою бородою. Він скинув шапку і вклонився до всіх.

Дід Панкратій Юшек зітхнув і заплямкав губами. Четвертий сніп! Від копи п'ятнадцятка! Ай-яй-яй!

Отаман вклонився на чотири сторони і миролюбно почав:

— Слава Йсу!

— Навіки слава… — прошелестіло з гурту.

— Я полагаю, люди добрі, земля вона божеська… І хліб божеський теж…

— Глядіть! — гукнуло ззаду. — Я думав — Полубатченко, а воно Саваоф![383]

Тихий регіт перебіг поміж людей. Баби зацитькали. Отаман кинув оком гостро й пронизливо:

— Степан?